Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

— Це тільки плани, Несторе. А як буде насправді?

— А так і буде, не сумнівайся... Я все продумав... Ну, усміхнися, миленька і любенька моя.

Галина усміхнулася. Нестор сів на пісок, пригорнув дружину до себе й поцілував. Під'їхав Негребецький.

— А ось і наш народний поет, — глянувши на нього, сказав Нестор. — Йому б справді, як ти, Галю, якось зауважила, складати пісні, а він уже багато років не випускає шаблі з рук... Доповідай, Баню, що там у тебе? Як виконав завдання?

Нестор підвівся, поручкався з Негребецьким, підійшов до своєї тачанки, що стояла поруч, обперся на неї.

Іван доповів:

— Прочистив, "батьку", Василівку, Кам'янку, Знам'янку. Більше десяти разів мій загін вступав у жорстоку рубку з червоними. Було знищено близько трьох сотень більшовицьких вояків, а я втратив двох. У Знам'янці комісари й чекісти спалили живими у хліві п'ятдесят селян-заручників, яких узяли за те, щоб примусити селян здати гвинтівки й іншу зброю.

Махно скипів:

— Що з цими більшовицькими гадами вчинив?

— Їхній загін складався із 32 чоловік. Всіх я зловив і передав знам'янцям на самосуд. Селяни їх розшматували і кинули бездомним собакам.

— У тебе все? — заспокійливо спитав Махно.

— Так, "батьку".

— Приготуй свій загін до зустрічі нашого давнього боягуза Будьонного. Ти разом із Дерменжі вдариш його в лоб.

— А хто в нас буде на флангах? Хто прикриватиме мене?

— Кулеметні тачанки під командою Василя Данилова[92]. Але на них великої надії не покладайте, бо вони мають особливе завдання. У цьому бою, Іване, нам потрібно повністю знищити цю нікчемну 1-шу кінну армію ворога. Роз'ясни своїм, що відступати нам нікуди — позаду море, у якому нас ніхто не чекає, крім риби.

— Все буде гаразд, "батьку".

— Поклич Задова, — сказав йому Махно.

Негребецький пришпорив свого коня й поїхав виконувати завдання.

Задов не забарився. Нестор, як завжди, поцікавився у нього останніми вістями.

— Сумні, "батьку", — відповів той. — Не знаю, чи й говорити.

Махно кинув на нього погляд своїх важких карих чи то сірих очей. Задов тут же невесело доповів:

— Проти нас тепер воюють майже всі їхні полководці: Фрунзе, Будьонний, Ворошилов, Коцюбинський, Примаков, Єгоров, Якір, Тухачевський і багато інших. Уся Червона армія воює проти тебе, "батьку".

Махна це розвеселило:

— Так чому ти про це замогильним голосом доповідаєш? Радіти треба, що нам приділяється така велика увага. Виходить, ми чогось варті. А між іншим, що їм робити? Адже в їхній армії тепер два мільйони безробітних песиголовців! Куди їх? Ось і будуть при ділі — ловитимуть вітер у полі. У тебе все?

Задов продовжив:

— У кожному селі більшовицькі продагенти тягнуть з бідолашних селян по три шкури. Усіх, хто приховує хліб, розстрілюють.

Нестор спохмурнів, а Задов закінчив доповідь:

— Беруть по 30—50 заручників і їх також розстрілюють або навіть спалюють.

— Знаю, — перебив його Махно. — Про таке ж доповідали Галина і Негребецький. За всі ці лиходійства більшовики дістануть сповна, — голос у "батька" став металевим. — Сьогодні, вже відразу по обіду, зведемо рахунки з Будьонним. Тобі, Льово, буде важливе завдання: разом з командиром "Чорної сотні" їдьте за село і, як побачите авангард червоної кінноти, підпустіть його якнайближче, потім розвертайтесь і, не вступаючи у бій, тікайте до моря. А Будьонний зі своєї дурної голови помчиться за "Чорною сотнею", як голий у лазню, й попаде у мою засідку. У цьому бою я особисто відсічу Семенові голову. Ну, будь здоров.

Коли Задов від'їхав, Галина взяла Нестора за руки, пригорнула їх до себе. Вона дивилася на коханого чоловіка благаючим поглядом:

— Несторе, ти ще зовсім хворий. Тобі не можна сидіти в сідлі. Така важка рана! І права рука в тебе слабка від поранення. Може тільки керуватимеш боєм, а сам не братимеш у ньому участі?

— Не відмовляй, Галю. Нічого не вийде. А зрубаю йому голову лівою рукою не гірше, ніж правою.

— Тоді я буду з тобою.

— Ось цього я не хотів би. Побереглася б.

— Ні! Якщо ти такий настирливий, то я теж не поступлюся...

— Добре,