Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

що в бою з 8 дивізією Червоних козаків був убитий і Олексій Марченко. І Махно твердо вирішив:

— Приймемо бій і стоятимемо на смерть! Відплатимо за Крути! За нашого Марченка!

Бій був раптовим, без підготовки, з люттю хижого, безстрашного звіра. Пізніше історики напишуть про нього, що це була надбожевільна сутичка. Махновці її вже виграли... І нараз один із червонокозаків впритул вистрілив у Махна із револьвера. Куля пронизала його стегно і вилетіла через сліпу кишку. "Батько", мов скошена трава, звалився з "Козачка" на землю. Хтось із повстанців, мабуть, то був Сашко Нетреба, божевільно заволав на весь степ:

— "Батька" вбили!

І ця жахлива звістка рознеслася по всьому полю битви. Повстанці відчули себе сиротами й почали відступати. Нестора з місця бою вивіз на своєму коні Сашко, а потім до нього приєднався Льова Задов, який поклав "батька" на кулеметну тачанку і віз його 12 верств, доглядаючи за ним як за найріднішою йому людиною. Але "батько", стікаючи кров'ю, помирав. Тут втрутилася у процес лікування Галина Кузьменко. 1, на диво, Нестор швидко почав одужувати. На коня він ще не сідав, але з кулеметної тачанки періщив ворога просто бездоганно.

Отак на тачанках і верхи на конях вихором увірвалися махновці на рідну їм Катеринославщину. Був травень 1921 року. Буйно цвіли тоді на Мелітопольщині черешні, створюючи суцільний рожево-білий килим-сад, від якого мерехтіло в очах і паморочилася голова. Та махновці всього цього пафосу чудо-природи не помічали. Їм було не до того. Вони дізналися, що один із полководців Червоної армії, Михайло Фрунзе, заїхав на гостини в Мелітополь і там п'є-гуляє й у вуса не дмухає, що десь тут, глибоко в тилу його армії, може з'явитися Махно-шайтан.

— Який Махно? Про що ви кажете? — вихвалявся на вечірці полководець. — Червоні козаки цього разу розбили його вщент, а сам він тяжко поранений десь конає у степу в бур'янах. А може вже й сконав, як пес бездомний. Бо після Кобиляк його й не чути — самі лише відголоски махновських недобитків.

І нараз по всьому місту крик-гам:

— Махно! Махно!

Одні, мешканці міста, вигукували це прізвище з радістю, інші червоноармійці та більшовицькі прислужники — зі страхом.

Махновці в полон нікого не брали — сікли всіх: і тих, хто, піднімав руки вгору, і тих, хто оборонявся. Сам Фрунзе, втікаючи, вискочити у двері вже не встиг, тому вислизнув через вікно і скочив на коня. А за ним на тачанці по вулиці нісся сам Махно й палив по червоному полководцю з "маузера". Відомо, що Нестор стріляв у свої жертви навмання, не цілячись, але майже завжди влучав у них. Цього разу щастя було на боці Фрунзе. Махнові кулі збили йому кашкета, пронизали сідло і навіть одна з куль зачепила голову. Та червоному командирові вмерти від руки Махна не судилося. Фрунзе втік, і відтоді вже ніколи більше не з'являвся на шляху "батька". Кидав полководець у бій на Махна інших, а сам — зась, тримався від нього якнайдалі.

18 травня зупинилися махновці на короткий перепочинок у Таврійському степу, поблизу Азовського моря: хто купався, хто засмагав на сонці серед високих степових трав, що цвіли синіми квітами, і здавалося, що то не степ, а продовження морського плеса.

Нестор лежав горілиць на землі, заклавши за голову руки і вдавав, що спить, аби ніхто не турбував його хоч одну хвилину. Де там! Хтось під'їхав конем, аж пісок з-під копит полетів в отамана. Нестор розплющив очі. То була його дружина.

— A-а, Галина. Що там у тебе?

— Прочистила кілька сіл. У Кизлярці взяла в полон сорок червоноармійців.

— Розстріляла?

— Так.

— Молодець.

Галина зіскочила з коня, пустила його пастися, а сама сіла біля чоловіка, гладила його чорний, трохи закучерявлений чуб.

— Несторе, я починаю непокоїтися, — після невеликої мовчанки сказала вона.

— Чому?

— Червоні притиснули нас до Азовського моря. Нам нікуди подітися, хоч топися.

— А ми у воді не тонемо, — відповів чоловік і усміхнувся.

— Ти на щось розраховуєш? — поцікавилася Галина.

— Вгадала. Почекаємо тут кінноту Будьонного. Його ж, як доповіли наші розвідники, послали мене знищити. А це місце дуже вигідне, щоб розправитися з ним.

— Не розумію, чим воно для нас вдале? Навпаки, пастка.

Нестор знову усміхнувся й сказав:

— Саме так, як ти, розмірковує Семен Будьонний. А я мислю зовсім інакше: попереду в нас широкий степ, де ми навчилися перемагати у багато разів сильнішого противника. А позаду, як сама помітила, море. Отже, нам відступати нікуди, нам залишається лише битися з диявольською силою. І ще одне: Будьонний надто бездарний стратег і слабенький тактик. Йому і в голову не спаде, що ми його можемо оточити з флангів кулеметними тачанками. Ось побачиш, що він, будучи заворожений легкою і швидкою перемогою над махновцями, кинеться на нас із шаблями, як вовк на козенят, горлатиме "ура" на весь степ, мов навіжений, і забуде про охорону своїх флангів. А ми його тим часом спокійно, без галасу, але