Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

Марко засміявся. Він відчув голод і вкусив кусок свіжої хрупкої булки. Мало правдоподібно, щоб здійснилася наївна віра Драгоманова.

- Все це дрібниці, - гарячився Бачинський, - ми зачнім від себе. Гляньмо на наш обскурантизм, на страх перед усім новим, навіть перед відважнішими виявами власного духу.

Викорінити треба наше добровільне рабство в Галичині, а малоросійський дух на Великій Україні. І наше спільне лінивство духу. З вашими ідеями, - звернувся до Павлика, - виховаємо молоду генерацію на наївних дурнів, на коліщатка якоїсь потужної машини.

- Це правда, - про наше рабство. Пам’ятаєте, як організували виставу образів нашого Матейка? Ця вистава мала відбутися на пам’ятку хрещення Русі, опісля додали до цього ще тристаліття Ставропігії, а згодом ще й сорокаліття панування цісаря. І що вийшло з того? На відкритті говорили вже тільки про цісаря.

~ Лупати треба цю скалу, панове, твердо, вперто лупати!

Дискусія почала переходити у форми особистих суперечок поміж; представниками обох партій - Павлика і Бачинського. Франко, сказавши ці останні слова, замовк. Він ще більше затиснув худі запалі уста, ще більше поглибилися його дрібні зморшки на лиці, руки почали дрижати. Маркові стало чомусь жалко поета, що не любив партійних суперечок і мав свою думку, хоч зараховували його ще до соціялістів. І Марко вмішався у розмову.

- Те, що во врем’я оно було племінним інстинктом первісної людини, стало тепер національною свідомістю. Моя думка така, що це є велика цінність і в сфері духа, і в буденному житті. Теорії, сперті на незапереченні національного, існують не віднині. Були вони і в античному світі і опісля і завжди зрадили людину. Соціальні доктрини, скермовані для добра цієї людини, цілком не суперечать її національним почуванням, і нині здається інакше, то це може бути ради хвилевої тактики, а не засадничим противенсом. Ці речі не лежать на одній площині і що більше повинні себе скріплювати. Коли отже сьогодні, хто-небудь пропагує ради соціального добробуту війну проти національних вартостей, цей має задні думки, обезсилити партнера, а соціалізм ужити для своїх, скажімо, імперіальних намірів.

Марко глядів кудись у зелень липової алеї і здавалося, він цілком не спостерігає свого оточення.

- Йдеться про те, - продовжував далі, - щоб не було ексклюзивності, а така небезпека існує. Кожна революція, кривава чи мирна, в скорому часі приносить з собою диктатуру.

Завважте оцей шлях розвитку великих революцій, можливо і закон природний та простий. Спочатку особливий пафос у житті і в мистецтві, опісля чергуються втеча до простоти, диктатура, тверді рамці навіть для духових виявів, спростачення. Дальший шлях: втеча від дійсного до класичних форм, відірваність від життя. Це Гомер і Вергілій. В наступних генераціях поворот у дійсне життя, в життя почувань і динаміки. Данте і Шекспір.

- Цілком слушні зауваги. Наприклад, класицизм. Мова за зразком тільки античного мистецтва не відбиває пафосу подій. Мова з живущих джерел народу дає поезії людський зміст, у ній виявляється вільно ентузіазм подій.

- Вселюдські справи, - продовжував Марко, - можуть існувати. тільки на фундаментах національних вартостей. І доки нема в нас ясно скристалізованої національної дійсності, заглибленої в мистецтві і завершеної державою, доти будемо рабами, байдуже, в капіталістичній, чи соціалістичній системі.

- Або, панове, - докинув Бачинський, - у новому, скажімо у соціалістичному світі, все одно виплинуть наверх незаспокоєні своєчасно стремління до національної батьківщини.

Павлик хотів щось відповісти, але Марко звернув увагу на погоду. Небо стало сіре, слід було сподіватися дощу.

Марко побачив здалеку Анку. Вона верталася домів. Повіяв вітер і приніс із собою сіру хмару вуличного пороху. Каварня спорожніла. Вулицею літали папери і солома з селянських возів, тріскотіли замикані вікна кам’яниць, фіакри насували над сидженнями темні непромокальні буди.

Марко підступив до Анки. Поважна розмова розвіялася з вітром, проблеми, що полонили товариство, розгубилися, кожний поспішав, щоб на час втекти перед бурею. Марко був вдоволений, що стрінув Анку. Вона подобалася йому, і він радів, що зможе провести з нею приємні й цікаві хвилини. Вона запросила його до себе, до дому батька, відомого лікаря Агатона. Ще перед першими грубими краплями дощу, обоє вспіли проскочити в браму, біля якої була приміщена вивіска з годинами лікарських прийнять.

РОЗДІЛ VII

Коли поїзд наближався до Львова і з-поза крутих насипів появилися перші будинки, Марко відчув неокреслену радість від свого повороту до того міста, яке під деяким оглядом можна було назвати столицею, не додаючи до цього слова лапок іронії. Він радо вітав знані околиці і його зір з приємністю спочив на горбах Високого Замку, на Лисій Горі і на поважній будові храму святого Юра.

Сорок років минуло від того часу, коли він був останній раз у Львові. Тоді він знав молодого Фіранка, Павлика, Бачинського. Нині це місто вмішає інших людей, тих, що живуть великим зривом вісімнадцятого року і дальших років упертих, жертвенних змагань, В час відродження він потонув на повні два десятки років у теміні пралісів Амазонки. Ледве згодом, коли повернувся у світ цивілізації, довідався про чудні події у своїй батьківщині.

Безмежний жаль огортав Його на саму згадку про те, що з власної вини не став учасником боїв за свободу. Тому він, гонимий тугою, їхав тепер до старинного княжого міста. Завтра вже він стріне нових своїх земляків, не таких, яких він знав колись, а все-таки людей цього самого духового круга, із однозвучним промінюванням душ.

Серед нескінченної кількості облич кількох генерацій він одинокий існував фізично. Але чи досі не було його життя може тільки з малими виїмками цілком непридатне нікому і зайве.

Він почував себе завороженим кораблем з середньовічної легенди: опущений перед бурею, блукає по морях, гонимий вітрами, шарпаний буревіями, з пошматованими вітрилами і поламаними щоглами. Живим стрічним кораблям нагадує смерть, несамовите існування мертвяка у світі сонця і життя. Марко, думаючи про те, відчув внутрішню прихильність до завороженого корабля. Вони обоє існують між буттям і небуттям.

Були хвилини, коли Марко рятував себе, згадуючи свій побут у Києві, Харкові і Львові, поринав у спомин боїв з ногайцями, з Польщею і стрічей з Тарасом, Франком, Гру-шевським. Відчував, що між тими далекими в часі подіями і постатями існує щось дуже спільне, нерозгадане.

Вийшов з залізничного двірця і пристав. Було елітно, сіра завіса лежала в повітрі, і хмари гналися низько понад дахами міста. Марко віддихнув глибоко. Це було місто боротьби, духових шукань і дозрівання. Зразу відчув