Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

цю дивну атмосферу неспокою і росту. Зовнішньо місто змінилося. Там, де колись росла кропива і бур’ян та сонливо стояли зеленуваті баюри, нині сіріли кам’яниці, а вулицею, колись повною куряви і болота, дзвонили трамваї своїм характерним, в цілому світі таким самим тоном металевих дзвінків. Десь тут стояв перед сорока роками стовбур старої липи, що її надломила старість. Нині не було з нього й сліду.

Люди розсипалися малими хвилями по вулицях, наповнили трамваї й авта, а він все ще стояв, затоплений у своїх думках.

Далекі картини колишнього життя затерлися, а з колишніх друзів залишилися тільки тіні давніх постатей. Хотів пригадати собі свій останній побут у цьому місті, а перед очима ставали гондолі венецьких каналів і замок якогось святого у вічному місті. Скорий ритм і темп життя, - подумав, нищать пам’ять. І він позаздрив старинним вікам, у яких люди, не знаючи письма, передавали легендарні події цілими століттями у чудних розповідях, а закони висвітлювали в піснях.

Побіч нього пливло життя. Віддалік жінка тріпала килим, а там, по другому боці вулиці, інша, зложивши руки на грудях, розмовляла з селянкою, що на плечах двигала завинені в верету бляшанки з молоком. Проходили чоловіки з шкіряними течками в руках і інші, поспішаючи до пощу.

Ці всі люди були для нього наче духи, наче прозорі істоти, нецікаві ні йому, ні іншим перехожим. Плило життя, і ніхто не міг здержати невмолимого часу, тільки він, Марко, стояв, наче скала, що її безцільно змивають хвилі моря.

Марко не був рішений, куди йому йти. Для нього не було ніякого примусу і ніякої цілі. Робив те, що хотів, викинений долею поза закони життя. Рушив вперед себе, помандрував широкою алеєю у дощ, до міста.

* * *

Проминув деякий час, якого не рахував, незвиклий доцінювати терези тижнів і місяців. Місто змінило його настрій. Він увійшов у новий ритм рідного оточення. Спокійно, без зайвого поспіху віддав свої сили для збірності. Правда, приходили ще хвилини, коли щось таємне, прадавнє давило його душу. Це тоді, коли на нього напливало почуття самотності. Але поза тим радо приймав участь у всіх справах молоді, й вона радісно вітала його в своєму колі. Він давав їй свій досвід, вона Йому новий ентузіазм. З друзями він поводився щиро й простодушно. Коли говорив, його очі променіли святістю. Кожного з свого оточення він сприймав як окреслену особовість. Він почав глядіти на світ синтетично і завважував, що в його душі з’єднуються минулі покоління з сучасними в одну нерозривну єдність.

Одного вчасного ранку, коли ледве жінки почали розносити молоко і масло, завинене у свіжі хрінові листки, прибіг до нього Петро.

- Всипа! Вночі забрали багато наших. Марко лежав ще в ліжку.

- Арешти йдуть по цілому місті. Вивозять знову до концентраційного табору.

Марко зірвався і почав одягатися. За хвилину вийшли на місто. Коли переходили вулицею Легіонів, засалютував їм чоловік у військовій шапці, в чоботях, з гнучкою тростиною в руці. Це був відомий на ціле місто божевільний. Здобувши кілька мідяків милостині, він дякував елегантним рухом офіцерського салюту.

Радили, що їм тепер робити. Вирішили провірити конспіративну домівку. Там було поки що спокійно. Довідалися, що нових наказів не було, і це їх збентежило. Потрібний був ритм роботи і виснаження волі. Саме завершено акцію проти колоністів і дії не слід було переривати.

Марко активно працював з друзями і в тій роботі пізнав вагу жертвеності тихої і невідомої. Він зрозумів, що людину підносить чин, скерований на користь спільноти, хай би й висліди виявилися аж у майбутніх поколіннях. Аж тепер він відкрив цю снагу, що дала Тарасові силу витримати роки заслання, а Франкові витривалість у щоденній праці. І він сам став твердим і непохитним. Не уступав перед ніякими перепонами і труднощами. Його духовним щитом стало тепер чинне життя для своїх земляків. Хоч назовні друзі вважали його вразливим і шляхетним чоловіком, насправді подивляли більше його невгнутий характер, головно коли йшлося про справи загального добра,

А Марко з жалем думав, що втратив багато часу із свого довгого віку намарне, не розуміючи як слід своєї людської місії. Коли пригадував собі тепер Микулиху, в його душі ворушилися тендітні почування підсвідомої вдячності для неї.

* * *

Цього ранку було дивно лагідно і тихо. Небо голубіло блідою синявою над містом, а люди були приязні й ввічливі. Кам’яні леви біля ратуші ліниво жмурили кам’яні очі, і Лиса Гора непорушно майоріла жовтим узбіччям. Львів наче келих цвіту з золота і кости, наче срібна чаша людської долі сприймав ще одне завершення літа. А все ж у тихому мрійливому повітрі чаїлася тривожна непевність. Люди говорили різне: про світла, які ніччю просувалися темним небом, ніби таємничі безшумні літаки, то знову про шпигів і саботажі. Згадували часи з-перед першої світової війни і віщували, що надходять цілком інші роки та що нова війна не буде такою, як перша. Одні лякалися майбутніх подій, інші раділи їм, бо тільки в війні бачили нагоду вийти з затхлої атмосфери буднів та здійснити мрії про чин і волю. Вони раділи непевним дням, не шукали логіки війни, не бачили трагедій, які вона невідклично несе з собою, робили те, що наказували їм поклики майбутніх кривавих днів.

* * *

Роман випив склянку содової води. Мав спрагу. Цілу ніч ішов манівцями і аж над ранок добився до Львова. Сиділи в конспіративній домівці при Курковій вулиці і радили.

- В історії ніколи не діє розум. Треба все обдумувати згідно з найкращими намірами і рішитися. Решта лежить у руках Всевишнього. Безрадною стає людина перед новою дійсністю. Час отже і нам готовитися і вбирати в себе нові поняття і нову доцільність.

Марко цілком погоджувався з Романом. Він сам найкраще знав, як мало логічним є струм людського існування, або краще, його логіка є іншого рівня, якого досі ще не збагнула людина двадцятого віку.

Усім було ясно, що надходить час розрахунків між народами. Одне тільки могло непокоїти уми, а саме, чи в висліді прийде визволення.

Вони, що зібралися в цілій домівці, були свідомі цього, що дотеперішня чинність, хоч яка небезпечна і жертвенна, була дрібною у порівнянні з майбутніми днями. В цих останніх тривожних місяцях вони відчували тягар прийдешніх завдань, але з тим їхні лиця променіли гордістю: вони раділи перспективою дальших ще могутніших змагань.

Тільки Роман спокійно,