Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

хоч моє життя можна б назвати поезією. Але що я кажу, - додав задумано Марко, - скоріше трагедією. Моє існування це саме оця мандрівка у чистій формі.

Мовчали. Доктор скрутив цигарку і закурив з вдоволенням. Музика приглушувала розмову, і Марко думав про себе.

Сьогодні відчував якусь порожнечу в душі. Де його місце серед земляків? Бачив інших, що вмирали за других, і таких, що посвячували своє життя ідеям. Глядів на доктора і думав, що саме перед собою має людину, яка живе для нації, живе вчорашнім і майбутнім, а не має свого сьогодні. А може це власне ідеальна, майбутня ціль людини - жити для інших, і такими будуть у далекому замріяному майбутньому всі люди.

- Людина без сьогодні, - сказав до себе, наче б тими словами хотів завершити свої міркування.

Франко глянув пильно на нього. А Марко продовжував натяками, як це було в його звичаї, розповідати про своє мандрування.

- Бував я у війнах, працював фермером, їздив з театром, плавав кораблями. Кінчу один відтинок життя і починаю другий. Завжди те саме.

Вони сиділи один проти другого, двоє молодих людей. Один у сірому вбранні, згорблений від книг і писання. А Марко, свіжий і юний, сидів просто, наче б тільки на хвилину присів до столика,

- А тепер вертаєтеся у свої сторони?

- На короткий час. Перше хочу зложити поклін на Тарасовій могилі.

- Джерело нашої доби Тарас! - промовив задумано Франко. - Звичайно поет, який сягає поза свою епоху, діє для майбутніх поколінь.

- Для нас?

- І для нас. Тільки наше покоління все-таки ще не розуміє як слід цього велетня духу. Беремо з нього тільки те, що може сприйняти наш духовний рівень. Іншого Тараса, того величного з останніх його років, прийдеться щойно відкривати. І зрозуміти.

- Наступному поколінню!

- Наступному, або ще дальшому. Ми народ тривання і всякі зміни осоружні нашій психіці. Тому завжди посуваємося звільна позаду інших.

- Чи завжди такі були? - спитав Марко, цікавий на думку доктору.

- Ні, говорю про теперішні часи. Історія любить несподіванки. Можливо, що самі ще побачимо інших земляків, якби їх назвати…

- Динамічних.

- Ото ж то, - засміявся доктор, - технічна доба послуговується технічною термінологією. Всюди де можна і не можна,

- Ми, - додав по хвилині, - ледве зрозуміли цього Тараса, що відкинув залишки вісімнадцятого століття. Ці залишки, що наказували діяти в рамках так званої доцільності. Так званого реалізму в політиці і в житті. Хто погруз у цих залишках, не зрозумів поета ніколи.

- Оця фатальна доцільність! Це зразкові манівці духу людського. Пригадую собі, читав я у П’єра: блохи є тому чорні, щоб людина могла їх легше ловити на білому простирадлі. Мелони для цього філософа реалізму є тому в пружки, щоб родина могла вигідніше поділити їх на кусні.

Обидва засміялися. Марко споглядав на Франка і подивляв його за те, що вміє жити виключно у сфері своєї уяви. Чи міг би бути з нього, наприклад, добрий крамар? Дивився на його витертий одяг, на сходжені черевики і жаль стало йому цієї людини. Яким далеким він був своєю душею від пересічних громадян! Вони проходили пішоходом, їхній зір байдуже сховзувався по худій постаті доктора. Марко мав враження, що поет є людиною самотньою в цьому місті своєї довголітньої праці

Побіч них пройшла Анка. На шкіряному червоному ремінці провадила свого собачку - пухкий клубок вати. Собачка пізнала Марка, покрутила хвостиком і запищала. Анка, не завваживши його, пішла далі Не відчула легкого опору тваринки. Собачка, оглянувшись за Марком, побігла врешті за своєю панею.

Марко думав, чи не попрощатися з шановним доктором і піти з Анкою. Але залишився. В той час поет представив йому двох нових гостей - Павлика і Бачинського. Вони зразу почали партійну дискусію, і Павлик розвивав уже міражі майбутнього устрою, який нестримно охопить цілий світ і принесе йому хвилю поступу і щастя.

І що тоді? Кінець усім людським стремлінням? Йому пригадалася теорія холодної смерті всесвіту. Як дивно вражає паралельність філософічних і наукових теорій з суспільними ідеями. Природничі науки доходять до несамовитого висновку. Розпорошення снаги в космічних просторах принесе ступеневе зниження температури аж до найнижчого, абсолютного нуля. Тоді кружлятимуть довкола вмерлого сонця крижані планети без життя, у справді вічному щасті, ні - в спокої смерті.

- Кинути клич у маси, скинути панівні класи, - хвилювався Павлик.

Марко не втерпів.

- Я це вже бачив. Ще більше ефективно, як на словах тут у кав’ярні. Французька революція, врешті хоч би Вольтер. А кінець? Гурт людей опановує опісля розбурхані маси для своєї імперіальної мети. Це так, коли лозунги вросли в матерію, на ній спираються і відкидають ідеали душі.

- Гляньте, - глузливо заговорив Павлик, - поглянути на вас. ви людина модерна, а погляди ваші дуже застарілі.

- Ні. З мене говорить віковий досвід.

Павлик глянув на Франка запитливим зором. Марко зрозумів.

- Тобто, - сказав, - очевидно досвід інших. Врешті я й сам бачив капличку, що її поставив на свої старі роки оцей самий Вольтер. Побудував власним коштом, але на фронтоні казав викувати слова: Вольтер - Богові! А ось нині приходять часи, коли смішною постаттю стане атеїст, як давніше смішним перед Вольтером стояв віруючий. Ми знову завершуємо круг, повертаючи у сфери, в яких духовні цінності матимуть першість перед усіма матеріальними справами.

В дальшу розмову Марко не встрявав. Він слухав спокійно ці дискусії, що полонили людей, ці гарячі переконливі слова, за таку чи іншу форму соціалізму і проти нього. Ці останні позиції боронив нетерплячим голосом Бачинський. В одному моменті він не вдержався і з люттю глянув на Павлика.

- А наша держава? Українська держава? Чи ви не бачите, як ми самі куємо собі кайдани от такими всілякими чужими доктринами? На вселюдські історії маємо час, їх проголосимо собі з власної, вільної хати.

- Те, те, те, - легковажно відповів Павлик, - українські інтереси, пане добродію, ми пересіваємо через космополітичне решето. А такі, як ви, не пройдуть, ні, не пройдуть.

Маркові пригадалися його давні друзі кирило-мефодіївські братчики. Вони сягали тільки слов’ян, ці думають уже дальшими теренами. Хтось у свій час використає таку наївність для створення нової імперії.

- Трудна ситуація, - заговорив Франко. - Драгоманів, який добре знає москалів, писав, що вплив Москви на нас - пропащий час Він сам окреслив москалів як нищівників