Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

По приїзду на ранкове кладовище, я помічаю сотні магів, вбраних у ніч. Вони кружляють поміж могил, тихо перемовляючись. Люци допомагає мені вийти, щоб я часом не втрапила в калюжу та не впала.

Ру в костюмі одразу ледь здіймає долоню, щоб ми йшли до нього, тож так і робимо. Поруч із ним Зайн. Вчора я та другий зайнялися організацією нового утворення щодо збереження історії людства Землі. Наші домівки та національності не мають бути забутими.

Мені огидно через те, що є жертви, що без них не обійшлося, але що я тепер зроблю?

Єдине, на що спроможна, це підійти до плити з надписом «Гвендолін Баєр» та покласти одну з троянд на землю. Ковтаю клубок у горлі, згадуючи про темний макіяж, над яким сиділа годину, та рушаю далі, шукаючи могилу Остіна Сінка, вогневика.

Розміщую тут другу троянду, поправляючи пасма волосся, що вибилися із зачіски. Я навіть не бачила його, однак то був першокурсник рейлі. Моя людина. Він не мав померти через Інес.

Не мав згоріти, дияволе…

І насамкінець рушаю до Мері Валевські. Я й не знала, що вона була полячкою. Саме тоді гальмую, бо помічаю Дейва, боячись підійти заблизько, але чоловікові байдуже. Він похмуро вдивляється в землю, і я усвідомлюю, що не тільки вмію відчувати біль інших, а й роблю це надто глибоко. Стихія повітря вчуває найтонші емоційні зміни.

Повільно кладу троянду на землю, озирнувшись через плече до Суджі. Вона бродить осторонь. Не думаю, що дівчина взагалі розповість Дейвові про те, що саме вона вбила його кохану.

Зрештою винна лише Інес, яка понесе заслужене покарання, служачи нам усім. Часом смерть — це розкіш. Я знову дивлюся на кремезного чоловіка з темним волоссям, зібраним у хвіст. Він начебто народився в Британії.

Підібгаю вуста, склавши руки на животі.

— Вона б не схотіла, щоб ти так довго страждав, — починаю, хоч і не розумію навіщо. — Ти ще зустрінеш когось, хто розтопить твоє серце. Я вірю в це. Просто задумайся… Якби замість неї помер ти, чи схотів би, щоб вона так само страждала і не рухалася далі? Мені здається, що ні. Живи. Стражданнями нічого не доб’єшся, хоч як інколи хочеться закритися в собі. Я то це знаю… А життя к-коротке…

Я хутко йду, судомно зітхаючи. Більше не можу перебувати на цій мертвій землі. Власні слова шокували.

Так відверто. Подібного можна було навчитися тільки в Люци, якого одразу беру під лікоть. Мірабель навпроти замовкає, і я зустрічаюся з дівчиною поглядами. Її карі очі враз згасають, і поміж нами западає тиша.

Люци озирається, вивчаючи інших присутніх.

— Дякую, — просто кидає Мірабель, вбрана в чорну сукню до підлоги та довгий обсидіановий плащ, брошка-заколка якого виблискує сріблом. Волосся знову в короні.

Я киваю:

— І тобі дякую. Ще побачимося.

— Не думаю. Не скажу, що сумуватиму, але згадуватиму. Тому… бувайте. Ага.

Її обличчя понуре, коли вогневиця йде. Стрічаюся поглядами із трохи напруженим Люци й смикаю плечем.

— Вона переїжджає назад до родини в рідне місто. Продовжить навчання там, у кращому закладі, аніж… те, що лишилося від нашої академії. Їй потрібна гарна репутація, бо батько міністр, а мама суддя.

— О.

Замовкаю, а тоді знову озираюся. Це… сильний вчинок. Вона змогла відпустити та забути, коли програла. Подібне заслуговує на повагу.

— Ти вже закінчила?

— Так, так, — киваю, і саме тоді Ру опиняється по іншу руку від мене, схиляючись до обличчя.

— З усією повагою, але я не снідав, — шепоче він. — Тут так моторошно, що навіть мені стало холодно. Дінко, якщо ти все, то можемо іти. Зайн зі своїми родичами, тому потім його схоплю.

Не важко, враховуючи те, що він також мешкає з нами в одному будинку. Я ледь усміхаюся, коли ми втрьох поволі рушаємо доріжкою до виходу з цього страшного місця. Суджі у вугільній вінтажній сорочці та чорній спідниці до середини литки крокує слідом, не бажаючи лишатися поруч із Дейвом. Я бачу, як її пересмикує, а тоді Ру весело бере бліду пані під руку. Він веселий, щоб ми не розкисали, але я однаково буду готова вислухати його біль, коли буде готовий. Або Ламберсону просто подобається діставати інших от і все.

Менше з тим, і йому, і Суджі слід виговоритися. Подруга більше не може продовжувати пропивати своє життя, а тепер саме моя черга, як її сусідки по кімнаті, допомагати звестися на ноги.

До мене Ру торкатися не наважується, коли поруч Люциліан.

Ха-ха…

— О Святий Духу, — зітхає Суджі, завівши очі до неба. — Ти ж казав, що здебільшого любиш хлопців.

— А ти, бачу, надто високої думки про себе, вітрику, — дошкуляє Ру. Я усміхаюся до Люци, і той схиляє голову мені на зустріч, обережно цілуючи.

Затримується на довгу секунду, а тоді притискає трохи ближче до себе за талію. Жодної магії. Хіба що, кохання. О Святий Духу, скоро віршами почну говорити.

Вбрані в чорне, ми четверо полишаємо за собою біль та образи.

До біса страждання, самознищення та тугу за тим, що вже не поверну. Годі. Життя продовжується і не збирається чекати на мене. Усім нам буде краще відпустити жахливі миті та згадувати лише хороше про тих, кого ми втратили через божевільні плани Інес. Ворогів треба пам’ятати, але не дозволяти собі страждати та ламатися через них.