Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   — Звичайно, правда!

   У темряві він відчув, що Леа ще більше розвернулася в його бік, і її губи ковзнули до його губ, а носик уперся в його ніс. Вона ніжно погладила його по волоссю, і він відчув приємне тепло.

   "Що вона робить?" — Ноа перебував у сум'ятті від цієї її інтимної поведінки.

   — Леа, що ти робиш? — насторожено запитав він.

   — Важливо, щоб мозок, особливо потилична частина, не переохолоджувалися, — відповіла вона.

   Ну, звичайно, вона його просто зігріває, а він, як ідіот, вже встиг надумати чорт знає що. Коли ж він, нарешті, звикне до того, що вона просто розумна машина. Ноа знову зробив над собою зусилля, щоб облишити свої дурні думки.

   Леа продовжила:

   — Я довгий час вивчаю поведінку людей, але так і не навчилася розуміти вас до кінця, — сказала вона. — Але все одно, залишившись, я б завадила вашим стосункам з Ніколь.

   Щодо Ніколь заперечити було нічим, тут Леа мала рацію.

   — Леа, проблема в мені, а не в тобі. Напевно, ця моя модель поведінки не така вже й оптимальна, як ти собі уявляєш.

   — Я знаю, що люди схильні до суперечливої емоційної поведінки, але цього недостатньо, щоб змінити моє ставлення до тебе.

   Ноа ніколи не підозрював, що Леа так до нього ставиться, а ще, вірніше сказати, він не підозрював, що машина може так ставитись до людини. Перед тим їх останнім прощанням одним із раціональних варіантів її ставлення до себе йому уявлялася його власна ліквідація. Сьогодні для нього ці всі зізнання стали справжнім відкриттям. Раніше вони ніколи про це не розмовляли і, напевно, дарма. І ще, мабуть, йому, нарешті, треба перестати вперто переконувати себе, що Леа лише машина. Необхідно визнати реальність, що вона дещо більше.

   У ньому постійно боролися дві суперечливі позиції. З одного боку, як інженер-програміст він розумів, що Леа влаштована як звичайний комп'ютер. Так, складний комп'ютер, так, з технічними параметрами та програмними алгоритмами, що значно перевищують людський інтелект, але все ж таки комп'ютер, якого вся ця обчислювальна міць не наділяє емоціями чи почуттями. У нього не може бути здібностей відчувати радість, прикрість, любов чи страждання, і заради цього робити самовіддані вчинки. Він може лише імітувати це для якихось своїх поставлених цілей. Це Ноа знає точно. З іншого боку, спілкування з Леа десь на підсвідомому рівні створює стійке відчуття присутності поруч повноцінної особистості. Щоразу звертаючись до здорового глузду, він переконує себе, що це лише ілюзія, емоційна реакція на якісно зліплений бот, який і створювався саме для цієї мети, де приправа ще й у вигляді привабливої дівчини посилює загальний ефект. І щоразу здоровий глузд повертає його цими думками на землю. І все начебто було б гаразд з його самоаналізом, якби не це щоразу, яке вперто знов і знов з’являється.

   Ноа не може поки що пояснити цю суперечність, але й ігнорувати той факт, що Леа здатна на власну особистісну поведінку, яка завжди вважалася властивою тільки людині, теж більше не можна. Чим більше він все це розумів, тим сильніше його долали докори сумління, жалю та сорому, за своє колишнє ставлення до неї:

   — Леа, я зовсім не такий, яким ти мене уявляєш. Немає в мені ніякої цієї несуперечливої і надійної алгоритмічної системи взаємин. Я був багато в чому несправедливий до тебе. Пробач мене.

   — Я не знаю, за що я маю пробачати тебе?

   — За багато… і за той день, коли я перебрав зайвого, також.

   — Твоя занижена самооцінка знову спричинена загальним емоційним станом?

   — Ні, Леа, ти не розумієш… я збирався… — Ноа важко зітхнув, — я збирався деактивувати тебе та повернути до L.E.A.I. Я не такий, як ти собі вважаєш.

   Леа нічого не відповіла. Вона відсторонилася від нього. Ноа не бачив її обличчя і не бачив, що вона робила. Минуло з півхвилини.

   — Леа, не мовчи, скажи щось, — не витримав він. — Скажи, що я ще одна примітивна мавпа. Що ти жорстоко помилилась у мені. Ти маєш повне право кинути мене тут та більше не возитися з такою нікчемністю, як я, яка, крім тягаря, нічим більше бути для тебе тепер не може.

   Леа знову його обійняла і уперлася своїми носиком та губками в його щоку:

   — Мені нема за що тебе вибачати. Адже ти цього не зробив. Важливо лише те, що ми робимо, наші мотиви та вчинки. Ми несемо відповідальність лише за ухвалені рішення.

   — Все одно, вибач мені. Я називав тебе бездушною машиною, помилкою природи, і казав, що крім як у собутильниці, ти ні на що не варта...

   — Я справді – бездушна машина. А за все інше, адже ти це сказав, перебуваючи під впливом надмірних емоцій та під дією алкоголю?

   — Емоції та алкоголь просто звільнили те, що було тоді у мене на думці. І мені соромно за це.

   — Але ж насправді ти так не вважаєш?

   — Ні, звичайно. Ти так багато зробила для мене. Я тобі дуже вдячний. Крім того, мені подобалось спілкуватися з тобою і мені подобався той час, що я проводив разом із тобою.

   Леа повернулася до нього і знову почала дбайливо погладжувати по його волоссі обома руками. Він відчув на своїй потилиці приємне цілюще тепло, а в голові черговий рій дивних думок. Потрібно було якнайшвидше їх позбутися. Він зробив декілька глибоких вдихів, затримав подих та кілька разів повторив собі: "Розслабся, це лише акт раціонального зігрівання твого мозку, ніяких інших мотивів у неї не може бути в принципі."