Маріо Варгас Льоса - Поклик племені, Маріо Варгас Льоса

особистого життя та надміру сентиментальним одкровенням або клінічному трактуванню суспільних проблем; однак нові тенденції в музиці, живописі, театрі та літературі, які не прагнуть показувати життя таким, яким воно є, а хочуть створити «інше» життя, вимагають важкого інтелектуального зусилля — зміни перспективи і самої ідеї про те, що таке мистецтво, — якого «великий гурт філістерів» робити не готовий. Тому і виник нездоланний розрив — глибока прірва — між новим мистецтвом, його шанувальниками і захисниками та рештою суспільства.

На думку Ортеґи, те, що людський загал цінував у романтичному і натуралістичному мистецтві минулого, було найменш артистичним з наявного у ньому, а саме: проекцію справжнього життя, що проявлялося в операх, картинах, драмах, романах, описі родинного побуту, любовних пристрастей, історичних фактів, суспільних проблем — усього того, з чого складалося буденне життя, в якому глядачі, слухачі і читачі хотіли впізнати власний досвід. Тим часом сучасний митець не хоче, аби його мистецтво було ілюстрацією «справжнього життя»; навпаки — він прагне створити життя, відмінне від реального, життя, відірване від прожитого, від початку до кінця створене мистецтвом за допомоги винятково мистецьких засобів, наприклад, метафори. Саме це, вказує Ортеґа, робили в музиці Дебюссі («Дебюссі дегуманізував музику, тому він означує нову епоху у мистецтві музики»[23], с. 77), Малларме в поезії («...поезія Малларме тлумить резонанс життя і представляє нам постаті, настільки далекі від життя, що, просто розглядаючи їх, ми одержуємо задоволення..», с. 79), Піранделло в театрі зі своїми «Шістьма персонажами у пошуках автора» («Традиційний театр пропонує нам сприймати персонажів як живих людей, їхню поведінку — як вираз «людської» драми. Натомість Піранделло прагнув мету зацікавити нас персонажами як такими, тобто — як ідеями, як чистими моделями», с. 85-86). В літературі він згадує Джойса, Пруста і Ґомеса де ля Серна. А в живописі — рівнозначних їм експресіоністів і кубістів («Від зображення предметів вони перейшли до зображення ідей: художник заплющив очі на зовнішній світ і зосередився на внутрішніх суб’єктивних образах», с. 85), позаяк вони уникають зображати ту дійсність, яку ми знаємо завдяки нашому досвіду, аби створити чисту і цілком вигадану реальність.

Ортеґа вказує, що попри багатоманітність і різні напрями, що в ньому існують, у цьому новому мистецтві є спільні знаменники, які всі поділяють: дегуманізувати, уникати живих форм, вважати мистецтво грою, насичувати його сутнісною іронією, не допускати жодної фальші і визнавати, що нові мистецькі об’єкти позбавлені значущості. Йдеться про мистецтво без претензій, яке, на відміну від того, що йому передувало, не ставить перед собою ні політичних, ні соціальних цілей, бо знає, що мистецтво не працює у цих сферах, та й загалом в практичних питаннях, що воно втратило серйозність і прагне радше розважати і смішити глядачів, повертаючи їх у невинність дитинства.

У цьому есеї Ортеґа з великою проникливістю показав орієнтацію сучасної культури, яка, з тимчасовими відхиленнями, в наступні десятиріччя вбиватиметься в силу в усьому західному світі, зокрема в таких жанрах, як образотворче мистецтво, неймовірно революціонізуючи і заперечуючи традицію. Це дуже скоро перекинеться на третій світ, тож невдовзі уся планета засвоїть цю концепцію мистецтва як видовища. Врешті-решт у цій царині запанував такий великий сумбур і баналізація, що під ярликом «мистецтва» в наш час стали фігурувати найдитячіші експерименти і найбільше дурисвітство, яке знала наша культура впродовж своєї історії. У «Підсумку» свого есею Ортеґа уточнив, що позаяк написати його спонукала «виключно насолода від спроби зрозуміти», він зробив це, «підходячи до цього доброзичливо»: «З творів молодих художників я запропонував видобути головну мету, не цікавлячись тим, як вона реалізується. Хтозна, що вийде з цього стилю, який лише народжується!» (с. 99). Ортеґа навіть не уявляв собі, що «нове мистецтво», яке він так захоплено вітав, врешті витворюватиме такі артефакти — які так вихвалятимуть і оцінюватимуть в мільйони доларів, — як кольорові фотографії Енді Воргола, розчленовані і законсервовані у формаліні акули і черепи з діамантами Дем’єна Герста чи різнокольорові повітряні кульки Джеффа Кунса.

«Бунт мас»

«Бунт мас» вибудовано довкола геніального прозріння: примат еліт закінчився; звільнені від підлеглості їм маси рішуче увірвалися в життя, що породило глибокі пертурбації в громадянських і культурних цінностях і манерах суспільної поведінки. Написавши цю книжку на повному злеті комунізму і фашизму, синдикалізму і націоналізму, коли з’явилися перші паростки поп-культури масового споживання, Ортеґа інтуїтивно точно вгадав і раніше за всіх визначив одну з ключових особливостей сучасного життя.

Крім того, його критика цього явища ґрунтується на захисті індивіда, чиєму суверенітету загрожує (в деяких сенсах його вже знівельовано) це нестримне нашестя натовпу (колективного) в сучасному житті. Поняття «маси» для Ортеґи аж ніяк не збігається з поняттям суспільного класу і суперечить дефініції, яку дає їй марксизм. «Маса», про яку говорить Ортеґа, включає в себе чоловіків і жінок з різних соціальних класів, урівнюючи їх у колективній сутності, в якій вони зливаються воєдино, зрікаючись своєї суверенної індивідуальності, аби набути колективної і стати всього лиш «частиною племені». У книжці Ортеґи маса — це сукупність індивідів, які знеособилися, переставши бути вільними і мислячими людськими одиницями, розчинившись в амальгамі, яка думає і діє за них, керуючись радше умовними рефлексами — емоціями, інстинктами, пристрастями, — ніж розумом. Це маси, які в ті роки вже гуртував довкола себе Беніто Муссоліні в Італії і які в наступні роки все тісніше тлумитимуться довкола Гітлера в Німеччині чи зі святобожною пошаною ставитимуться до «батька народів» Сталіна в Росії. Ортеґа каже, що комунізм і фашизм, «два наочні приклади субстанціонального регресу», є типовими прикладами перетворення індивіда на людину-масу. Але Ортеґа-і-Ґассет не зараховує до феномена масифікації лише ті натовпи, що сформувалися і кристалізувалися довкола вождів і верховних правителів у тоталітарних режимах. На його думку, маса також є новою реальністю в демократіях, де індивіда щораз більше засмоктують стадні гурти, які тепер відіграють головну роль у суспільному житті, це явище, в якому він бачить повернення примітивізму («поклику племені») і певних форм варварства, замаскованих шатами сучасності.

Це страхітливе бачення все більшої гегемонії колективізму в житті народів належить ліберальному мислителю, який у зникненні індивіда у надрах стадного вбачає історичний регрес і дуже серйозну загрозу для демократичної цивілізації.

Ця книжка, написана напередодні Другої світової війни, також є передчасним і несподіваним захистом об’єднаної Європи, в якій нації старого континенту, не втрачаючи повністю своїх традицій і культур, об’єднаються в єдину спільноту. «Європа стане ультранацією», — заявляє Ортеґа. Лише в цьому об’єднанні він бачить можливість порятунку для континенту, що втратив історичне лідерство, яке мав у минулому, в той час, як по обидва боки від нього Росія і Сполучені