Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

— Я не дуже знаю якихось дівчат, — визнав я. — У мене нема сестер.

— У такому разі ти легка здобич для їхніх фокусів. Так що стережися сільських дівчат. Особливо тих, які носять гостроносі черевики. Занотуй. Із цього й почнімо записувати.

Я не розумів, що такого страшного в гостроносих черевиках. І я точно знав, що мамі б оці Відьмакові слова були не до душі. Вона вважала, що людину можна судити, коли ти її знаєш, а не по тому, що про неї говорять. Але хіба в мене був вибір? Тож на першій сторінці я згори записав: «Сільські дівчата в гостроносих черевиках».

Відьмак спостерігав, як я пишу, тоді попросив у мене записник і перо.

— Слухай, — сказав він, — вчися писати швидше. Тобі ще стільки всього треба вчити, ти таких записників із десяток ще спишеш. Але для початку вистачить три чи чотири заголовки.

Тоді зверху другої сторінки він написав: «Волохаті богарти», на початку третьої — «Кімнатні стукачі» і нарешті «Відьми» — угорі четвертої сторінки.

— Ось, — повернув він мені записник. — Для початку. Запиши все, що сьогодні дізнаєшся, на відповідній сторінці, під одним із цих чотирьох заголовків. Але зараз є важливіша справа. Нам потрібні харчі. І якщо не спустишся сьогодні в село, завтра ми з тобою лишимося голодні. Навіть найкращий кухар без харчів не дасть ради. Поскладаєш усі покупки в мою торбу — вона в м’ясника, до нього спершу зайди. Скажеш, ти від містера Ґреґорі, щоб забрати замовлення.

Він дав мені срібну монету й попередив не згубити решту, тоді показав найшвидшу дорогу з нашого схилу в село.

Незабаром я вже знову йшов через ліс, поки не дістався до перелазу. Звідти починалася крута, вузька стежка. Кроків за сто вона завернула за наступний схил, і переді мною показалися сірі дахи Чипендена.

Село було більшим, ніж я очікував: будинків зі сто щонайменше, шинок, школа і велика церква з дзвіницею. Базарної площі я не знайшов, але стрімким спуском вимощеної бруківкою головної вулиці туди-сюди між крамницями снували жінки з кошиками. Підводи, запряжені кіньми, стояли від вулиці обабіч, — схоже, це дружини місцевих фермерів приїхали за покупками та ще, мабуть, жителі менших сусідніх сіл.

Я відразу знайшов крамницю м’ясника та приєднався до галасливої черги хвацьких жінок, які всі щось йому гукали. М’ясник був веселим, кремезним, рум’яним чолов’ягою з рудою бородою. Схоже, він знав тут усіх на ім’я, і вони реготали з його жартів, якими він сипав без упину. Я більшості тих жартів не розумів, але жінки розуміли точно і, схоже, добряче веселилися.

На мене ніхто не звертав уваги, аж нарешті підійшла моя черга, і я дістався прилавка.

— Я за замовленням від містера Ґреґорі, — сказав я м’ясникові.

Щойно я це вимовив, у крамниці запала тиша і сміх затих. М’ясник витягнув з-під прилавка велику торбу. За спиною зашепотілися, але, хоч би як я нашорошував вуха, не міг розібрати, що вони кажуть. Я озирнувся, і всі дивилися куди завгодно, аби не на мене. Хтось навіть втупився в підлогу.

Я віддав м’ясникові срібну монету, обережно перерахував решту, подякував і виніс торбу з крамниці, уже на вулиці закинувши на плече. В овочевій крамниці я впорався досить швидко, усе вже було для мене спаковане, і я хіба переклав пакунок у торбу, яка відчутно поважчала.

Поки що все йшло гладко, але дорогою до пекарні я перестрівся з ватагою місцевих хлопців.

Їх було сім чи то вісім, вони сиділи на садовій стіні. Ніби нічого такого, але вони всі мовчали — тільки проводжали мій кожен крок голодними очима, наче зграя вовків.

Я вийшов від пекаря, вони так само сиділи на тій стіні, але варто мені було попрямувати з села назад на пагорб, вони пішли слідом. І хоча, звісно, навряд чи це випадковість, що їх потягнуло на той самий пагорб, як і мене, я не надто переймався. Я ріс із шістьома братами і мав великий досвід хлопчачих бійок.

Вони крокували дедалі ближче за моєю спиною, швидко мене наздоганяючи. Може, тому, що я навмисне сповільнив ходу. Бачте, я не хотів, щоб вони подумали, ніби я їх боюся. Та й торба була важка, а схил — дуже стрімкий.

Наздогнали мене кроків за десять від перелазу, саме там, де починався невеликий перелісок і дерева купчилися обабіч від стежки, затуляючи ранкове сонце.

— Ану відкривай торбу і показуй, що маєш, — скомандували в мене за спиною.

Голосно, грубо, тоном, звичним віддавати накази. У голосі чулася відверта погроза, підказуючи мені, що він із тих, хто радіє чужому болю і постійно видивляється наступну жертву. Я повернувся до нього обличчям, але торбу стиснув міцніше. Це їхній ватажок озвався до мене — жодного сумніву. У решти були запалі щоки, ніби давно вже не їли досхочу, а от цей на вигляд їв за них усіх, разом узятих. Він був на добру голову вищий за мене, із широкими плечима та грубою шиєю, як у бика. Обличчя мав також широке, червонощоке, а от очі — маленькі і дивився ними на мене незмигно, наче змія.

От якби не він і не ті погрози, я, мабуть, поступився. Зрештою, половина хлопців були вже такі хирляві, що їх скоро знесе вітром, а в мене в торбі була купа яблук та пирогів. З іншого боку, то були не мої харчі, щоб я ними вільно розпоряджався.

— Це не моє, — сказав я. — Це торба містера Ґреґорі.

— Його попередній учень таким не переймався, — сказав ватажок і схилився до мене лицем в лице. — Він відкривав для нас торбу. І якщо маєш найменшу тямку, зробиш так само. А не хочеш по-доброму — буде по-злому. Тобі ж буде гірше, а закінчиться однаково.

Вони мене оточили, і ззаду вже хтось смикав торбу з мого плеча. Я все одно не пустив і втупився поглядом ватажкові в малі поросячі очі, щосили намагаючись не кліпнути.

І тут сталося таке, чого ніхто з нас не очікував. Десь із правого від мене боку щось майнуло поміж деревами — усі ми, як один, обернулися в той бік.

У гущавині серед тіней виднілася темна постать. За якусь мить мої очі призвичаїлися, і я нарешті розгледів, що це була дівчина. Вона йшла до нас помаленьку, але так безшумно — швидше почуєш, як голка впаде, — і