Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

так плавно, ніби пливла над землею, а не по ній ступала. На межі лісу, далі ховаючись у тіні, вона зупинилася, мов не хотіла виходити на світло.

— Чи не краще його облишити? — розпорядилася вона.

Нібито запитала, але звучало це як наказ.

— Тобі яке діло? — ватажок задер підборіддя і стиснув кулаки.

— Ет, я — це пусте, — озвалася вона з тіні. — Ліззі вернулася, і, як не зробиш, що я тобі кажу, розбиратися будеш із нею.

— Ліззі? — перепитав хлопець, відступаючи назад.

— Кістлява Ліззі. Тітка моя. Ще скажи, ніби нічого про неї не чув…

У вас було таке, ніби час завмирає і майже спиняється? Доводилося колись дослухатися до годинника, коли між цоканням стрілок минає немовби вічність? Отоді було все так само, аж раптом вона зашипіла крізь стиснуті зуби й наказала знову:

— Геть ідіть собі. Геть бігом або смерть!

Хлопці негайно кинулися навтьоки. На їхніх обличчях читався не просто переляк, а дика паніка. Ватажок припустився найперший, але й решта мало не наступала йому на п’яти.

Я не знав, чого вони так злякалися, але й мені закортіло втекти. Дівчина дивилася на мене широкими очима, і я не міг і пальцем поворухнути, ніби миша заклякла перед хижаком, що от-от стрибне.

Я суто силою волі зрушив ліву ногу й повільно розвернувся до дерев, повертаючи тулуб у тому ж напрямку, куди показував мій ніс. Відьмакову торбу я досі стискав у руках. Хай ким би вона була, торбу їй віддавати я не збирався.

— Не тікаєш? — запитала вона.

Я похитав головою, але в роті мені пересохло, і я не знав, чи здатен взагалі говорити. Я відчував, що звучатиму не до ладу.

Вона була десь мого віку, а може, і молодша. Гарне обличчя — великі карі очі, високі вилиці та довге чорняве волосся. Вдягнена була у довгу чорну сукню, тісно підперезану білим шнурком. І тут мене дещо стривожило.

Вона була взута в гостроносі черевики, і я негайно згадав Відьмакове попередження. Але не зрушив із місця, пообіцявши собі, що не втечу, як інші.

— Не подякуєш мені? — запитала вона. — Я заслужила на певну віддяку.

— Дякую, — знічено витиснув я хоч якесь слово.

— Уже добре, — кивнула вона. — Але на гарну віддяку треба щось дати, еге ж? Пирога з яблуком поки стане. Я мало прошу. У торбі такого добра багато, а старий Ґреґорі і не помітить, а як зобачить, то нічого не скаже.

Я був шокований, як вона назвала Відьмака «старим Ґреґорі». Я знав, що він би розсердився, і це мені прояснило дві речі. Перше — дівчина його не поважала, і друге — вона його нітрохи не боялася. Там, звідкіля я родом, у більшості людей мороз пробирав за шкірою від одної тільки думки, що Відьмак проходить околицею.

— Вибач, — сказав я, — але я не можу. Це не мої харчі, щоб їх роздавати.

Вона сердито на мене зиркнула й надовго замовкла. Я вже подумав: зараз вона зашипить на мене крізь зуби. Я дивився на неї у відповідь, намагаючись не кліпати, поки легка усмішка не осяяла її обличчя.

— Ну то пообіцяй мені, — сказала вона.

— Пообіцяти? — перепитав я, не розуміючи, до чого вона веде.

— Обіцяй помогти мені — я ж тобі помогла. Зараз мені нічого не треба, але, може, настане день, і ти станеш мені в пригоді.

— Гаразд, — погодився я. — Якщо тобі знадобиться моя допомога — тільки скажи.

— Як тебе звати? — запитала вона, широко розусміхавшись.

— Том Ворд.

— Ну, мене звуть Еліс, я отам-о живу, — вона махнула рукою в той бік, звідки прийшла. — Моя тітка Кістлява Ліззі дуже мене любить.

Дивне трохи ім’я — «Кістлява Ліззі», але неввічливо було допитуватися. Хай ким би вона була, місцеві хлопці тікали від однієї згадки про неї.

На цьому наша розмова закінчилася. Я пішов своєю дорогою, вона — своєю, але на прощання гукнула мені через плече.

— Шануйся там! Бо ще закінчиш, як попередній учень старого Ґреґорі.

— А що з ним сталося? — запитав я.

— А ти спитай у старого Ґреґорі! — гукнула вона і зникла поміж дерев.

Коли я повернувся, Відьмак уважно перевірив вміст торби, звіряючись зі списком.

— Що там в селі, були якісь клопоти? — запитав він, нарешті закінчивши.

— Якісь хлопці пішли за мною слідом на пагорб і хотіли взяти щось із торби, але я їм не дав, — розповів я.

— Це дуже сміливий вчинок, — сказав Відьмак. — Наступного разу вділи їм кілька яблук і пирогів. Життя і так складне, а вони переважно з дуже бідних родин. Я завжди купую більше на випадок, якщо треба буде їх пригостити.

Мене це трохи роздратувало. А чого б одразу не попередити?

— Я не хотів без вашого дозволу, — пояснив я.

Відьмак звів брови.

— А ти хотів їм дати яблук і пирогів?

— Я не люблю, коли мені погрожують, — сказав я, — але мені здалося, вони голодні.

— Ну то наступного разу довіряй своїй інтуїції та не бійся проявляти ініціативу. Слухай свій внутрішній голос. Він рідко помиляється. Відьмаки часто покладаються на чуття, інколи це рятує життя у вирішальний момент. От це ще треба нам із тобою з’ясувати — чи надійна твоя інтуїція.

Він замовк і довго щось видивлявся на моєму обличчі.

— А з дівчатами якийсь клопіт? — раптом спитав він.

Я все ще на нього сердився й вирішив не все йому розказати.

— Жодних клопотів.

То була правда, бо Еліс мені допомогла, а не додала клопоту. Але я розумів, що насправді його цікавить, чи не зустрівся я раптом з якоюсь дівчиною. Я знав, що варто було йому про неї розповісти — тим більше, вона носила гостроносі черевики.

За час свого учнівства я припустився багатьох помилок, і це була моя друга серйозна помилка — приховати від Відьмака половину правди.

Перша й значно гірша — я обіцяв допомогти Еліс.

Розділ 7

Хтось мусить

Після цього в моєму житті розпочалася робоча рутина. Відьмак диктував швидко, змушуючи мене писати до болю в зап’ясті та різі в очах.

Якось він завів мене в дальній край села, де