Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

за останнім кам’яним домом росло кілька верб, які у графстві звуть лозою. Це була похмура місцина, і поміж вербового гілля з верхівки одного дерева звисала мотузка. Я задер голову — там угорі був великий латунний дзвін.

— Коли хтось потребує допомоги, — сказав Відьмак, — люди не йдуть до мене додому. Туди без запрошення не потикаються. Я це дуже суворо пильную. Натомість ідуть сюди і дзвонять у дзвін. Тоді ми самі до них спускаємося.

Біда була в тому, що тижні минали, а у дзвін ніхто не дзвонив, і за межі західного саду я виходив хіба раз на тиждень — за харчами із села. Поза тим, мені було самотньо, я сумував за домом, то й добре, що Відьмак не давав мені перепочинку, — значить, я не мав коли про це думати. До вечора я валився з ніг і засинав, щойно голова торкалася подушки.

Уроки були найцікавішою частиною кожного дня, але я мало нового дізнався про примар, привидів і відьом. Відьмак сказав мені, що на першому році учнівства основна тема — це богарти, а ще ботаніка — це така наука про рослини, про те, які з них лікувальні або їстівні, якщо більше нема чим підживитися. Але уроки не зводилися до писанини. Фізично доводилося працювати так само тяжко, як і на фермі.

Почалося все теплого сонячного ранку, коли Відьмак велів мені сховати записник та повів до південного саду. Із собою я мусив нести дві речі — лопату та довгу мірну палицю.

— Вільні богарти мандрують лей-лініями, — пояснив він, — але іноді щось заважає. Буря, може, або землетрус. На моїй пам’яті у графстві не було серйозного землетрусу. Але байдуже, бо лей-лінії пов’язані між собою, і варто трапитися чомусь із однією, хоч за тисячу миль звідси, то це потривожить інші. Тоді богарти на роки застрягають в одному місті, і ми називаємо їх «природно запечатаними». Тоді вони переважно не можуть зайти далі ніж на кілька десятків кроків від того місця і не чинять особливої шкоди. Хіба що випадково на такого натрапиш. Але іноді вони застрягають у незручних місцях, коло якогось дому або й всередині. У такому випадку звідти богарта доведеться забрати й штучно запечатати десь інакше.

— А що таке лей-лінії? — запитав я.

— По-різному кажуть, хлопче. Хтось вважає, це всього лише древні стежки, по яких наші предки ходили землею, коли люди були справжніми, а темрява знала своє місце. Усі були здоровіші, жили довше, мали достаток і щастя.

— І що сталося?

— Із півночі найшла крига, і земля замерзла на тисячі років, — пояснив Відьмак. — Вижити було складно, і люди забули все, що перед тим знали. Старе знання втратило зміст. Значення мало тільки тепло та їжа. І коли нарешті лід відступив, вижили тільки мисливці у звіриних шкурах. Вони забули, як вирощувати хліб і як розводити худобу. Темрява була всеосяжною. Тепер ніби краще, хоч нам багато ще надолужувати. З давніх часів лишилися тільки лей-лінії, але по правді це не просто стежки. Лей-лінії — це потоки сили глибоко під землею. Таємні невидимі дороги, якими вільні богарти мандрують із великою швидкістю. Це від цих вільних богартів найбільше клопоту. Коли вони обживаються в новому домі, часто їм там не раді. А вони через це сердяться. І капостять — іноді небезпечно, — а отже, додають нам роботи. Тоді їх потрібно штучно запечатати в ямі. Якраз таку яму ти зараз будеш копати…

Відьмак показав на землю під великим і давнім дубом.

— Ось тут буде добре. Між коренями має якраз вистачити місця.

Мірну палицю Відьмак мені дав, щоб яма була рівно на шість футів у довжину, на шість в глибину та на три в ширину. Навіть у затінку стояла така спека, що тільки копати, і мені пішла не одна й не дві години порівняти стінки, бо Відьмак прагнув досконалості.

Коли з ямою закінчили, я мав приготувати смердючу суміш із солі, залізної стружки та особливого клею, звареного з кісток.

— Сіль припече богарта, — вчив мене Відьмак. — А залізо, з іншого боку, заземлить — як блискавку до землі, де вона тратить силу. Залізо так само часом витягує силу з темних істот і покладе край богартовим капостям. Сіль із залізом утворюють разом бар’єр, який богарт не зможе переступити. Узагалі, сіль із залізом стануть у пригоді в багатьох ситуаціях.

Я змішав сіль, клей і залізо у великому металевому відрі, а тоді взяв велику щітку, щоб покрити яму зсередини. Це наче фарбувати, тільки складніше, бо покриття всюди мало бути однаково непроникним, щоб не вислизнув і найхитріший богарт.

— Не лінуйся, хлопче, — повчав Відьмак. — Богарт пролізе крізь отвір, не більший за вушко голки.

Звісно, щойно яма Відьмака вдовольнила, довелося її засипати й починати другу. Відьмак наказав мені викопувати по дві такі ями на тиждень, на що в мене пішло багато часу й поту. Ще й страху натерпівся, бо я тренувався біля ям зі справжніми богартами, і навіть за ясної днини це було моторошне місце. Але я помітив, що Відьмак ніколи не відходить далеко і завжди насторожі, нагадуючи, що з богартами не варто жартувати, навіть із запечатаними.

Ще Відьмак сказав, що мені доведеться вивчити графство вздовж і впоперек — кожне село, і місто, і найкоротший шлях між будь-якими двома пунктами. Біда була в тому, що, хоча нагорі в бібліотеці Відьмак ніби й тримав різні мапи, мені він ніколи не потурав, тож мапу собі я мусив намалювати сам.

У центрі був його будинок і три сади, треба було ще додати село й найближчі гори. Потім ця мапа мала би розширитися та охопити все більше навколишніх земель. Але я вже казав, що не дуже вмів малювати. Відьмак доскіпувався до найменшої неточності, тож моя мапа дуже нескоро почала розширюватися. І аж тоді він почав показувати мені свої мапи, хоча, ніж їх роздивлятися, більше часу в мене забирало скручувати їх акуратно так, як він хоче.

Також я почав вести щоденник. Для цього Відьмак дав мені ще одного записника, вкотре повторюючи, що я мушу записувати попередній досвід, щоб на ньому вчитися. Але я не щодня там писав, іноді мені бракувало сил, іноді нив зап’ясток від швидкого писання в першому записникові, коли я намагався встигнути за уроками Відьмака.

Я прожив із Відьмаком один місяць, коли якось за