Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

Розділ 6

Дівчина в гостроносих черевиках

Від часу мого попереднього візиту кухня абсолютно змінилася. У каміні палахкотіло маленьке вогнище, а на столі стояло дві порції яєчні з беконом. Ще й буханець свіжого хліба і великий шмат масла.

— Налітай, хлопче, поки не вистигло, — припросив Відьмак.

Я негайно взявся до снідання, і ми швидко розправилися з яєчнею, ще й прикінчили півбуханця на додачу. Відьмак захилився на спинку крісла, смикнув себе за бороду і поставив мені дуже важливе запитання.

— Тобі не здається, — подивився він мені прямо у вічі, — що це найкраща яєчня з беконом у твоєму житті?

Мені так не здавалося. Сніданок був добрий. Дуже добрий, значно ліпший за кусень сиру, але снідалося мені й краще. Удома, щоранку. Мама готувала набагато смачніше, але щось мені підказувало: не такої відповіді чекає Відьмак. Тож я пішов на невинну брехню — таку не зовсім правду, яка нікому не шкодить, хіба тільки радує тих, для кого її говорять.

— Так, — сказав я. — Це найкращий сніданок у моєму житті. І мені соромно, що я зарано спустився. Обіцяю, більше такого не повториться.

На це Відьмак розусміхався від вуха до вуха, а тоді поплескав мене по плечу та знову повів до саду.

Тільки там, на вулиці, усмішка нарешті зійшла з його обличчя.

— Молодець, хлопче, — похвалив він. — Дві істоти однаково ведуться на лестощі: жінки та богарти. Ніколи ще не підводило.

Оскільки жодного натяку на присутність жінки на кухні я не помітив, це підтвердило мої підозри — для нас готував богарт. Це мене здивувало, м’яко кажучи. Вважається, що Відьмаки вбивають богартів, ну або запечатують, щоб ті не шкодили. Хто би подумав, що богарт Відьмакові їсти варить і прибирає?

— А ось це — західний сад, — розказував мені Відьмак, ведучи мене третьою стежкою.

Білий гравій хрустів у нас під ногами.

— Тут безпечно і вдень, і вночі. Я й сам сюди часто виходжу, коли над чимось складним мізкую.

Ми пройшли через ще одну прогалину в живоплоті і вже скоро ступали поміж деревами. Я відразу відчув різницю. Тут і птахи співали, і гілля легко гойдалося від ранкового вітерця. Тут було радісніше.

Ми вийшли з лісу й рушили на пагорб. Праворуч від нас простягалися гірські кряжі. Небо так розпрозорилося, що видно було навіть викладені з каменю огорожі між полями на схилах пагорбів унизу. Так фермери відділяли, де чия земля. Усе було видно як на долоні, аж до найближчих гірських вершин.

Відьмак махнув на дерев’яну лавку ліворуч від нас.

— Сідай, хлопче, — запросив він, і я присів, як велено.

Кілька хвилин Відьмак просто дивився мені у вічі, не відводячи своїх зелених очей. Тоді кілька разів пройшовся перед лавкою туди-сюди, досі мовчки. Тепер його погляд був спрямований кудись всередину себе. Він відкинув поли чорного плаща і запхав руки в кишені штанів, а тоді гупнувся коло мене на лавку та запитав:

— Скільки, по-твоєму, існує видів богартів?

Я не мав зеленого поняття.

— Я вже знаю про два, — обережно відповів я. — Вільні й запечатані, але не уявляю, які можуть бути ще.

— Оце дуже добре, хлопче. Ти запам’ятав, що я тобі вже розказував, і не робиш безпідставних припущень. Розумієш, у богартів, як у людей, — у кожного свій характер. Але є певні види, які можна впізнати та описати. Іноді — залежно від форми, іноді — за поведінкою та вибриками.

Він дістав із правої кишені маленьку чорну книжечку в шкіряній обкладинці й простягнув мені.

— Ось це тепер твоє, — сказав він. — Шануй і, хай що б сталося, не згуби.

Запах шкіри аж бив у носа, книжечка була зовсім новою. Я трохи розчарувався, коли відкрив, а там — чисті сторінки. Мабуть, я сподівався знайти там секрети відьмацького ремесла, але ні, схоже, доведеться записувати їх самому, бо далі Відьмак витягнув з кишені перо і невеличкий каламар.

— Приготуйся записувати, — попередив він, знову встав та пустився крокувати перед лавкою, узад-уперед. — І дивись, не розлий чорнило, хлопче. Його не з-під корови надоїли.

Я обережно відкоркував пляшечку, акуратно вмочив кінчик пера в чорнило та розгорнув записник на першій сторінці.

Відьмак розпочав урок, і говорив він дуже й дуже швидко.

— По-перше, бувають волохаті богарти, вони набувають подоби тварин. Переважно обертаються на собак, але багато буває котів, трапляються навіть кози. І не забудь коней — вони бувають страшенно хитрі. Та незалежно від форми, волохаті богарти поділяються на ворожих, дружніх та посередніх. Є також богарти-стукачі — вистукують по кімнатах та інколи переходять у богартів-ламачів — ламають всіляке з каменю й робляться дуже люті, якщо їх роздражнити. Серед найгірших — богарти-патрачі, вони шкодять худобі, але так само ласі й до людської крові. Але не думай собі, що ми, Відьмаки, маємо справу лише з богартами. Невпокоєних мертвяків також ніколи не бракувало. Але ще гірше, справжня біда для графства — це відьми. Із місцевими в нас зараз немає особливих клопотів, але далі на схід, під пагорбом Пендл-гілл, вони справжнє горе. І пам’ятай: не всі відьми однакові. Вони бувають чотирьох типів — зловмисні, доброчинні, незаслужено звинувачені та несвідомі.

Як ви вже, мабуть, здогадалися, для мене то була справжня халепа. По-перше, він так швидко розказував, що я не встиг записати жодного слова. По-друге, я і слів таких половину не знав. Але нарешті він зупинився. Мабуть, помітив мій розгублений вираз обличчя.

— Що таке, хлопче? — запитав він. — Розказуй. Не бійся запитувати.

— Я не все зрозумів про відьом, — почав я. — Я не знаю, що означає «зловмисні». Чи «доброчинні».

— Зловмисні означає лихі, — пояснив Відьмак. — А доброчинні — добрі. Несвідома відьма — це така, яка не знає, що вона відьма, а оскільки вона ще й жінка, то це подвійний клопіт. Ніколи не довіряй жінці, — попередив Відьмак.

— Моя мати — жінка, — заперечив я, раптом злегка розсердившись. — І я їй довіряю.

— Жінки зазвичай стають матерями, — погодився Відьмак. — І матерям можна довіряти, якщо це твоя власна мати. Інакше — стережися! У мене також колись була мати, і я їй довіряв, то добре пам’ятаю це відчуття. Як ти ставишся до дівчат? — запитав