Джозеф Ділейні - Учень Відьмака

стояв надгробок, злегка похилений в лівий бік. Футів із шість перед ним стояв ряд із менших каменів, щось на зразок огорожі. Одне це вже було незвично. Але ще незвичайніше те, що до каменів-огорожі прикріплені були грубі залізні прути, накриваючи землю неначе ґратами. Їх було тринадцять.

Я двічі перерахував про всяк випадок.

— Ну ж бо, хлопче, — я поставив тобі запитання. Що це таке?

У мене так пересохло в роті, що я не міг і язиком ворухнути, але насилу витиснув два слова.

— Це могила…

— Молодець. Із першого разу вгадав. Бачиш щось незвичайне?

Тут мені вже зовсім мову відняло. І я просто кивнув.

Він усміхнувся і поплескав мене по плечу.

— Нема чого боятися. Звичайнісінька мертва відьма, та й то слабенька. Її поховали на неосвяченій землі за огорожею церковного кладовища кілька миль звідси. Але вона вилазила з могили. Я її висварив, вона не послухала, то я перепоховав її тут. Так людям спокійніше. Можуть собі жити й не перейматися. Їм не подобаються подібні клопоти. Це наша робота.

Я знову кивнув і зрозумів, що вже кілька хвилин не дихаю, тож поспішно втягнув повітря в легені. Серце стукотіло мені в грудях, ніби от-от вискочить, і я тремтів із голови до п’ят.

— Зараз вона тихо лежить, — продовжив Відьмак. — Іноді щось там шпортається під час повні, але їй бракне сили вилізти з-під землі, та й залізні ґрати її не випустять. Але далі тут є дещо страшніше.

Відьмак тицьнув кістлявим пальцем на схід:

— Кроків за двадцять звідси.

«Страшніше? Що може бути страшніше?» — подумав я, знаючи, що зараз усе дізнаюся.

— Іще дві відьми. Одна мертва, одна жива. Мертва похована вертикально, головою донизу, і то раз-два на рік доводиться лагодити над нею залізні ґрати. Не ходи туди після заходу сонця.

— А чого головою донизу? — запитав я.

— Гарне запитання, хлопче, — похвалив Відьмак. — Бачиш, дух мертвої відьми зазвичай — так ми це називаємо — «запечатаний» у її тілі, а саме в кістках. Вони там сидять як у клітці, і деякі навіть не знають, що вже померли. Спочатку ми ховаємо їх головою вгору, і для більшості цього досить. Усі відьми різні, але деякі дуже вперті. Запечатана в кістках відьма намагається повернутися у світ живих, ніби заново народитися. Тож доводиться ускладнити їм задачу, і тоді ми ховаємо їх другим боком. Вилізти ногами вперед нелегко. Іноді таке саме трапляється з немовлятами під час народження. Але та відьма досі небезпечна, тому тримайся подалі. А тим більше й близько не підходь до живої відьми. Після смерті вона буде ще небезпечніша, ніж жива. Така могутня відьма легко повернеться після смерті. Тому ми тримаємо її в ямі. Її звуть Матінка Малкін, і вона сама до себе белькоче. Ну, більше шепоче насправді. Лихішої відьми годі знайти, але вона вже довго сидить у ямі, і багато її сили пішло в землю. Вона би з радістю закопала такого хлопчину, як ти. Так що і близько туди не підходь. Пообіцяй мені, що не підійдеш до неї близько. Уголос, щоб я чув…

— Обіцяю, що не підійду близько, — прошепотів я.

Мені було дуже не по собі. Мені здалося, жорстоко тримати в землі живу істоту — хай навіть відьму. І мама навряд чи би таке схвалила.

— Молодець. Не треба нам більше пригод, як цього ранку. Бувають і гірші наслідки, ніж потиличник. Набагато гірші.

Я вірив йому, але не хотів знати деталі. Та ми ще не все в саду обійшли, і мені вдалося оминути решту страшних подробиць. Відьмак вивів мене з лісу та повів до іншого газону.

— Це південний сад, — розказував Відьмак. — Сюди також після заходу сонця не потикайся.

Сонце швидко сховалося за густим гіллям, повітря все холоднішало, і я зрозумів, що ми наближаємося до чогось недоброго. Відьмак спинився кроків за десять від великої кам’яної брили, яка закривала шмат землі неподалік від коренів дуба. Ділянка була трохи більша за могилу, а камінь, судячи з того, що виднілося над землею, був досить грубий.

— Як думаєш, що там поховано? — запитав Відьмак.

Я спробував вдати впевненість.

— Ще одна відьма?

— Ні. Відьмі не треба такого каменю. Заліза зазвичай вистачає. А от істота під каменем вислизне крізь залізне пруття і оком не встигнеш змигнути. Придивися уважніше. Бачиш, що на камені щось викарбовано?

Я кивнув. Літеру я впізнав, хоч і не знав, що вона позначає.

— Це грецька літера «бета», — пояснив Відьмак. — Так ми позначаємо богарта. Діагональна лінія означає, що його запечатали під каменем навмисне — «штучно». Ім’я під літерою показує, хто саме це зробив. Справа внизу — римська цифра один. Це означає, що богарт першого рівня і дуже небезпечний. Як я вже казав, ми визначаємо рівні небезпеки — від першого до десятого. Запам’ятай: одного разу це може врятувати тобі життя. Десятий — такий слабенький, що більшість звичайних людей і не помітять його існування. Богарт першого рівня може легко тебе вбити. Я купу грошей віддав, щоб мені сюди притягнули цей камінь, але воно вартувало кожного пенні. Тепер це запечатаний богарт. Його тут навмисне штучно закрито, і він тут залишиться, поки Гавриїл не протрубить у свій ріг. Тобі ще багато доведеться вивчити про богартів, хлопче, почнемо твою науку після сніданку. Але між вільними та запечатаними є одна вагома відмінність. Вільний богарт іноді на багато миль відходить від дому і, якщо захоче, береться до всякої шкоди. Якщо богарт особливо збиточний і не слухає умовлянь, то наша робота — його запечатати. Якщо правильно це зробити, вийде штучно запечатаний богарт. Тоді він нікуди вже не подінеться. Звісно, сказати легше, аніж зробити.

Відьмак раптом нахмурився, ніби згадав про щось неприємне.

— Один із моїх колишніх учнів нажив собі великої біди, коли запечатував богарта, — сказав він і сумно похитав головою. — Але сьогодні твій перший день науки, не час про це.

Саме цієї миті оддалік, з боку будинку, долинув дзенькіт дзвіночка. Відьмак усміхнувся.

— То це сон чи ява? — запитав він.

— Не сон.

— А точно знаєш?

Я кивнув.

— Ну, то пішли снідати. Останній сад уже