Олександра Малінкова - Будинок не для щастя, Олександра Малінкова

ГЛАВА 12

      Арт.

    Після цієї малої мої “дзвіночки” наче налиті дві сливи (*вираз пом’якшено автором). Чи міг я подумати в той момент коли в мою голову прийшла ідея трішки подратувати та полякати міс “рожеву піжаму”, що це обернеться для мене таким шаленим збудженням. 

      Ні, ні, ні… Тільки не думати про цю “відьмочку”! Досить вже, як її витівок так і її самої!

     Витріщився в екран свого телефона й почав перелистувати телефонну книжку, пригадуючи імена дівчат, котрі були б не проти… 

    Байдуже зараз на те що Ви там подумаєте. Я здоровий чоловік зі своїми бажаннями та потребами… 

     “Ось! Катя тренування!”, - переможно вигукнув, намагаючись дістати з глибин пам'яті як саме ця Катруся виглядає. 

      Хоча якщо чесно то зараз все одно.  Не впевнений, що вона довго затримається. Все чого зараз потребує моє тіло -  $екс: гарячий, нестримний і до ранку. 

     Через десять хвилин потер задоволено долоні, бо виявилося що вона не лише зрозуміла хто їй телефонує, а ще й не проти зустрітися зі мною завтра. 

    “Чудово!”, - неабияк зрадів, уявляючи  в думках, як її роздягну, покладу на ліжко ну і далі… Але чомусь уява увесь час малювала Аліну.

     Цур мене! Аж схопився з дивану! 

     Точно відьма!

    Наступний день пройшов досить стандартно: спортклуб, будівництво. І вишенька на торті, так сказати “апофєгєй цієї феєрії” (*слово змінено навмисно) - побачення.

      Катерина - блондинка років двадцяти семи, з довгим білим волоссям і незаурядними буферами, які демонструвала всім присутнім не залежно хочуть вони це бачити чи ні. Так от, попереду мене чекав нескінченний потік нісенітниці. Лишилося спостерігати з якою впевненістю вона озвучує це все, завуальовано обзиваючи найбільшу дичину “особистою точкою зору”. Почав куняти вже на тридцятій хвилині “діалогу”. Чому діалогу запитаєте Ви, бо час від часу примудрявся кивати і угукати, нагадуючи собі іграшкову собачку на приладовій панелі тачки мого покійного тата.  Офіціянти співчуваючи поглядали в мій бік, натякаючи на аперитив, та я стійко тримався бо був за кермом.

     Подумки дав собі настанову “не спати”, якщо дійсно маю на меті затягнути її в ліжко, але з кожною хвилиною бажання тануло все більше і більше. І коли вже хотів встати, розплатитися і попрощатися, Катя дійшла необхідної кондиції вилокав в одне горло майже дві пляшки вина й кокетливо видала: “Може поїдемо до тебе?”

 

      Аліна.

   Увечері наступного дня відпросилася на декілька годин раніше з роботи, бо домовилася з сантехніком. Тож чемно чекала його на порозі будинку. 

     Вечір видався напрочуд затишним і тихим. 

    Дюк вилизував себе на порозі частини будинку Арта, чекаючи на чергову порцію кошачого корму. Ретельно обробив язиком своє котяче достоїнство, щоб потім вдячно цьомкнути Арта за смаколики. Все ж таки наглості цьому волохатому пройдосі не займати. 

    Та щось Арт не дуже поспішав годувати тваринку. Може його просто немає вдома? 

    І тільки я про це подумала, як біля огорожі зупинився масивний байк Арта з пасажиркою позаду. 

  Дамочка ось-ось повисне на його шиї. А сукня такої довжини, що дивно, як вона гланди не застудила… 

   В мене аж десь засвербіло. Навіть губу прикусила, і тричі прочитала про себе як мантру, настанову мовчати. Але напевно не у цьому житті так точно… Чи перемир'я між нами вже оголошено? Щось я не помітила білого прапорця! 

- О, Арте, привітики! - Проспівала я крокуючи назустріч цій “солодкій парочці”.

    Дівчина злякана моєю “гостинністю” ще більше повисла на руці сусіда щойно помітила мою присутність.

- Привіт! - Неохоче відізвався Арт збентежений моєю люб'язністю. 

- Ви напевно, Олена? - Звернулася я до дівчини. - Арт так багато про Вас розповідав!

- Ні, я Катя! - Пропищала дівиця. 

Вилиці Арта напружилися, а брови зійшлися на переніссі.

     Я інстинктивно подалася назад і окинула оком найближчі кущі, де напевно мене вночі й прикопають! Але мене вже було не зупинити!

- Гм! Катя? - Зобразила майже щире здивування на своєму обличчі. - А куди поділася Олена? - Перевела погляд на Арта, та чомусь він не дуже поспішав скаженіти, а навпаки почав давитися зі сміху.

- Тьома, я забула в мене є одна невідкладна справа, зустрінемося іншого разу… У спортзалі. - Додала вона після паузи і мерщій помельтешила до хвіртки.

- Куди ж Ви Катю? А спробувати втрьох? - Крикнула в слід, ну так сказать - контрольний у голову, щоб вже точно не було бажання повернутися.

- Тьома? - Перепитала сусіда, щойно за Катрусею зачинилася хвіртка. 

     Невже я настільки відбита, що в мене зовсім відсутній інстинкт самозбереження? 

     “Run Alya, run!(*тікай, Алю, тікай!)” 

     Але я не просто не втікла, а ще й стою тут і задаю питання. Наче, як у тій грі щойно “збереглася”...

- Арт, це скорочено від Артема! - Спокійним тоном пояснив здоровань. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍