Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

не скажемо, так? — запитала Лую, дивлячись на Бінту та Діті. Вони кивнули. Вона повернулася до мене із зацікавленням в очах. — То… що сталося?

Я насправді не знала жодної з них. Але здогадувалася, що Діті любить пліткувати. Лую теж, хоча вона старалася поводитися так, ніби не любить. Бінта мовчала, але я задумалася про неї. Я їм не довіряла.

— Я наче заснула, — збрехала я. — Що… що ви побачили?

— Ти дійсно заснула, — сказала Лую.

— Ти була наче скляна, — промовила Діті, округливши очі. — Я бачила крізь тебе.

— Так тривало всього кілька секунд. Усі були ошелешені, але тебе не відпустили, — додала Бінта. Вона торкнулася губи й скривилася.

Я притягнула покривало до обличчя.

— Тебе хтось прокляв? — запитала Лую. — Може, через те, що ти…

— Не знаю, — швидко відказала я.

Діставшись дороги, ми розійшлися. Повернутися до своєї кімнати потай виявилося досить легко. Влягаючись у ліжку, я не могла позбутися відчуття, ніби за мною досі щось стежить.

Наступного ранку я скинула з ніг ковдри та побачила, що моя кров протекла крізь марлю на ліжко. Менструальний цикл у мене почався за рік до цього, тож побачене мене не надто збентежило. Але від крововтрати мені замакітрилось у голові. Я загорнулася в рапу й повільно пройшла на кухню. Там мої батьки сміялися з якоїсь татової репліки.

— Доброго ранку, Оньєсонву, — сказав тато, досі хихочучи.

Коли мати побачила моє обличчя, її усмішка розтанула.

— Що таке? — прошепотіла вона.

— У… у мене все гаразд, — відповіла я, не бажаючи йти звідти, де стояла. — Я просто…

Я відчувала, як по моїй нозі біжить кров. Мені була потрібна свіжа марля. І трохи чаю з вербового листя від болю. «І щось від нудоти», — подумала я й за мить обблювала всю підлогу. Батьки кинулися до мене й посадовили на стілець. Коли я сіла, вони побачили кров. Мати тихо пішла з кімнати. Тато витер рукою блювотиння в мене на губах. Мати повернулася з рушником.

— Оньєсонву, в тебе місячні? — запитала вона, витираючи мені ногу. Коли вона перейшла до верхньої частини стегна, я зупинила її руку.

— Ні, мамо, — сказала я, дивлячись їй у вічі. — Це не вони.

Тато насупився. Мати напружено на мене дивилася. Я затамувала подих. Вона повільно встала. Я не насмілилася ворухнутись, а вона сильно вдарила мене по обличчю, так, що в мене з рота мало не вилетів діамант.

— Ой-йой, жінко! — вигукнув тато і схопив її за руку. — Годі! Дитині болить.

— Чому? — запитала вона мене. Тоді глянула на тата, який досі тримав її за руки, щоб не вдарила мене знову. — Вона зробила це цієї ночі. Пішла на обрізання, — сказала вона.

Тато поглянув на мене вражено, але й, як я помітила, не без захвату. Саме так він дивився, побачивши мене на тому дереві.

— Я зробила це заради тебе, мамо! — крикнула я.

Вона спробувала вирвати руки з татової хватки, щоб дати мені ще одного ляпаса.

— Не смій мене винуватити! Ідіотко дурна! — заволала вона, не зумівши визволити руки з його хватки.

— Я не винувачу… — Я відчувала, як із мене, тепер уже швидше, точиться кров. — Мамо, тату, я ганьблю вас, — сказала я й заплакала. — Моє існування — це ганьба! Мамо, я — твій біль… від дня мого зачаття.

— Ні, ні, — заперечила мати, завзято хитаючи головою. — Я не тому тобі розповіла. — Вона поглянула на тата. — От бачиш, Фаділю! Бачиш, чому я так довго їй не казала?

Тато ще тримав її за руки, але тепер мав такий вигляд, ніби в цей спосіб стримувався сам.

— Таке тут роблять кожній дівчинці, — сказала я. — Тату, ти — популярний коваль. Мамо, ти — його дружина. Вас обох поважають. Я — еву. — Я ненадовго замовкла. — Не зробити цього означає накликати нову ганьбу.

— Оньєсонву! — вигукнув тато. — Мені байдуже, що думають люди! Хіба ти досі цього не знаєш? Га? Ти мала підійти до нас. Невпевненість — не причина це робити!

У мене заболіло серце, та я все одно вірила, що зробила правильний вибір. Може, він і прийняв мою матір і мене такими, якими ми є, але ми жили не у вакуумі.

— У моєму селі такого обрізання не вимагали від жодної жінки, — просичала мати. — Що за варварська… — Відвернулася від мене. Справу вже було зроблено. Вона плеснула в долоні та сказала: — Моя рідна донька!

Вона потерла лоба, ніби розгладжуючи сердиті зморшки. Взяла мене за руку.

— Вставай.

Того дня я не пішла до школи. Натомість мати допомогла мені очистити рану та накрити її чистою марлею. Заварила мені знеболювального чаю з вербовим листям і солодкою кактусовою м’якоттю. Я весь день пролежала в ліжку, читаючи. Мати взяла вихідний, щоб посидіти біля мого ліжка, і через це мені було трохи незатишно. Я не хотіла, щоб вона побачила, що я читаю. Наступного дня після того, як мати розповіла мені історію мого зачаття, я пішла до книжкового дому. Як не дивно, я знайшла те, що шукала, — книжку про мову нуру, мову мого біологічного батька. Я самостійно навчалася її основ. Це б неабияк розлютило мою матір. Тож поки вона сиділа біля мого ліжка, я читала цю книжку, сховавши її за іншою.

Вона весь день просиділа на тому стільці нерухомо, встаючи лише щоб швиденько поїсти чи справити природні потреби. Одного разу вона пішла до свого садка на Розмову з Ані. Мені стало цікаво, що вона каже Всемогутній Богині-Всезнавиці. Я не могла зрозуміти, які стосунки взагалі можуть бути в моєї матері з Ані після всього того, що з нею сталося.

Коли моя мати повернулася, я, читаючи свою книжку про мову нуру й перекочуючи в роті камінець, замислилася, про що вона думає, сидячи поруч і вдивляючись у стіну.

Розділ 5

Той, хто кличе

Ніхто з них нікому нічого не розповів. Це було першою ознакою істинності зв’язку, який між нами встановив Одинадцятий ритуал. А тому, коли я тиждень по тому повернулася до школи, мені ніхто не дошкуляв. Усі знали, що тепер я