Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

ці допитливі погляди в таку приголомшливу мить. Цілителька та архітекторка взяли мене за ноги. Швачка та моя двоюрідна бабуся схопили мене за руки. Ада взяла скальпель.

— Спокійно, — промовила мені на вухо Нана Мудра.

Я відчула, як Ада розсуває губи моєї йєйє.

— Затамуй подих, — сказала вона. — Не кричи.

Вона різонула помежи мого вдиху. Біль вибухнув. Я відчула його в кожній частині тіла й мало не знепритомніла. А тоді закричала. Я не знала, що здатна видавати такі звуки. Я ледь розуміла, що мене втримують інші жінки. Мене приголомшило, що вони не кинули мене й не втекли. Не припиняючи крику, я усвідомила, що все зникло. Що я перебуваю в якомусь місці, забарвленому в барвінковий, жовтий, а найбільше — зелений колір.

Якби в мене був рот, здатний охнути, я б охнула від жаху. Я б іще покричала, заборсалася, задряпалася, поплювалася. Думалося лише про одне: я померла… вже вкотре.

Та якийсь час усе лишалося як є; я заспокоїлася. Поглянула на саму себе. Я була лише блакитною імлою, схожою на туман, який лишається після швидкої сильної зливи. Тепер я побачила довкола себе інших. Одні були червоні, другі — зелені, треті — золоті. Все стало чіткішим, і я також побачила кімнату. Дівчаток і жінок. У кожної була своя кольорова імла. Дивитися на власне тіло, що лежало там, мені не хотілося.

Тоді я помітила його. Червоне, овальне, з білим овалом посередині, схоже на велетенське око джина. Воно шкварчало й шипіло, наближаючись, його біла частина розросталася. Воно перелякало мене до глибини душі. «Треба вибиратися звідси! — подумала я. — Негайно! Воно мене бачить!» Але я не знала, як ворухнутися. Чим ворушитися? Тіла в мене нема. Червоний колір був гіркою отрутою. Білий нагадував розпечене до краю сонце. Я знову почала кричати і плакати. А тоді поступово розплющила очі й побачила чашку з водою. Всі всміхнулися.

— Ох, хвала Ані, — промовила Ада.

Я відчула біль і підскочила, готова встати й побігти. Я мусила бігти. Від того ока. Я так заплуталася, що якусь мить не сумнівалася в тому, що болить мені саме через те, що я щойно побачила.

— Не ворушися, — сказала цілителька. Вона саме притискала мені між ногами шмат загорнутого в марлю льоду, і я не могла зрозуміти, від чого боліло сильніше — від порізу чи від холоду. Я швидко оглянула кімнату. Щоразу, коли мій погляд падав на щось біле чи червоне, моє серце на мить зупинялося, а долоні сіпалися.

За кілька хвилин я почала розслаблятися. Сказала собі, що все це — просто кошмар від болю. Розслабила щелепу. Повітря висушило мені нижню губу. Тепер я була ана м-бобі. Мої батьки більше не знатимуть ганьби. Принаймні через те, що я ходжу необрізаною в одинадцять років. Мого полегшення вистачило десь на хвилину. Це був аж ніяк не кошмар. Я це знала. А ще знала, що тільки-но сталося щось страшенно погане, хоч і не розуміла, що саме.

— Коли вона обрізала тебе, ти просто заснула, — розповіла Лую, лігши на спину. Вона дивилася на мене з величезною повагою. Я була збентежена.

— Так, а ще ти стала зовсім прозорою! — швидко додала Діті. Вона, здавалося, вже оклигала від шоку.

— Щ-що? — перепитала я.

— Тс-с-с-с! — сердито зашипіла Лую на Діті.

— Справді! — прошепотіла Діті.

Мені захотілося дряпнути нігтями підлогу. «Що це взагалі було?» — замислилася я. Мені аж чувся запах напруження на власній шкірі. А ще, зрозуміла я, чувся той, інший запах. Той, який уперше відчула під час пригоди з деревом.

— Їй слід поговорити з Аро, — сказала Ада Нані Мудрій.

Нана Мудра тільки буркнула, суплячись на неї. Ада з острахом відвела очі.

— А хто це? — запитала я.

Ніхто не відповів. Жодна з інших жінок не наважувалася на мене глянути.

— Хто такий Ар-О? — запитала я й повернулася до Діті, Лую та Бінти.

Всі вони знизали плечима.

— Без поняття, — відповіла Лую.

Жодна з жінок не стала розповідати про цього Ар-О далі, і я забула їхні слова. Мені й без цього було через що тривожитися. Наприклад, через оте світле барвисте місце. Наприклад, через овальне око. Наприклад, через кровотечу та печіння в себе між ногами. Наприклад, через необхідність розповісти батькам, що я зробила.

Ми півгодини пролежали там поруч учотирьох, відчуваючи біль. Кожній з нас дали по ланцюжку з тонкого ніжного золота, який слід було носити на животі вічно. Старійшини задерли свої сорочки вище живота, щоб показати нам свої ланцюжки.

— Вони одержали благословення в сьомій із Семи рік, — сказала Ада. — Вони житимуть іще довго після нашої смерті.

Ще кожній з нас дали по камінчику під язик. Це називалося «талембе етану». Цю традицію моя мати схвалювала, хоча її призначення також давно було забуто. У неї був малесенький гладенький помаранчевий камінчик. У всіх груп океке камінчики різні. Наші камінчики були діамантами — я про такі камені ще й не чула. Вони скидалися на гладенькі овальні крижинки. Я з легкістю втримувала свій під язиком. Виймати його можна було лише на час прийому їжі або сну. І попервах треба було поводитись обережно, щоб його не проковтнути: це віщувало нещастя. Я ненадовго замислилася, як моя мати не проковтнула свій камінчик під час мого зачаття.

— Врешті-решт ваш рот із ним потоваришує, — сказала Нана Мудра.

Ми вдягнулися, натягнувши спідню білизну на притиснуту до плоті марлю та обгорнувши голови покривалами. Пішли разом.

— Ми добре впоралися, — сказала Бінта, поки ми йшли. Говорила вона не зовсім розбірливо через розгризену та розпухлу нижню губу. Ми рухалися повільно, з болем на кожному кроці.

— Так. Жодна з нас не закричала, — докинула Лую. Я насупилася. Я ж точно закричала. — Моя мати казала, що в її гурті закричало п’ятеро дівчаток з вісьмох.

— Оньєсонву це було так приємно, що вона заснула, — всміхнулася Діті.

— Я… я думала, що закричала, — сказала я і потерла собі лоба.

— Ні, ти одразу знепритомніла, — заперечила Діті. — А тоді…

— Діті, стули пельку. Ми про таке не говоримо! — прошипіла Лую.

Ми на мить затихли, а наша хода до дороги сповільнилася ще більше. Неподалік гукнула сова, і повз нас протрюхикав якийсь чоловік на верблюді.

— Ми нізащо