Надія Борзакова - Невірний. Я зможу піти, Надія Борзакова

Глава 8

Діана Акіменко

Вісімнадцять днів. Саме стільки часу минуло з моменту, як мені на плечі впали небеса. Як увесь мій світ, усе те, чим було моє життя зруйнувалося. Розбилося вщент. Було знищено. І ким? Чоловіком і найкращою подругою.

Вісімнадцять днів. Всього нічого за фактом. А відчувалися вони як вісімнадцять років пекельної агонії, вмирання. Безвиході. Розпачу. Було відчуття, що я померла і потрапила до пекла. З якого немає виходу. Що я вічно житиму з цим болем усередині. І ні кінця, ні краю йому не видно.

Я щосили намагалася пробачити Віті. Він так намагався…. Квіти дарував, з дитиною допомагав. Додому й надалі щовечора вчасно приїжджав. Ось просто як по будильнику. Рівно о сьомій у дверях починав повертатися ключ.

- Синку, йди, зустрічай татка...

- Та-а-атку, - біг до передпокою син.

Вітя заходив, знімав куртку, вішав на гачок у передпокої.

- Діано, забери його, дай роззутися.

Коли я підходила, він нахилявся, цілував у щоку. А мені щоразу хотілося вмитися. Забирала синочка, вела до кухні. І ми там чекали, поки Вітя руки помиє, переодягнеться і прийде.

- Як день провела? - питав, сідаючи за стіл.

– Документи клієнту переклала, відправила. З Ведмедиком погуляли ...

- Зрозуміло... А ми сьогодні відвантаження майже на лям зробили. Аби доставка не протупила, як завжди…

Звичайна розмова за вечерею. Проста, стандартна, з невеликими змінними. Як і завжди. Як раніше. Ось тільки раніше мій рот не наповнювався від неї гіркотою, а очі сльозами.

Потім Вітя відводив Ведмедика гратися, а я посуд мила. Потім наставав час вкладати сина спати, що я й робила. І сиділа в дитячій, як миша, чекала, поки й Вітя ляже. І лише потім вкладалася сама. І тихо плакала у подушку.

Вітя мені дав грошей, щоб я в салон сходила. Він так уже робив кілька місяців тому, коли вдома не ночував. Вони тоді напилися з його другом, і він у нього ночував. Так Вітя сказав, а Антон підтвердив. Але зараз я думала, що, можливо, це було брехнею. Що, коли він тоді був у Таміли? Виходить, вони вже кілька місяців.

До салону я пішла якраз на День закоханих. Не хотіла. Вся моя істота опиралася тому, щоб щось приймати від нього, але я це робила знову і знову. Я мала зберегти сім'ю. Спробувати це зробити. Та й Вітя сказав, що ми поїдемо до ресторану вечеряти, а отже я маю добре виглядати. А ще він попросив завезти Ведмедика свекрухи до завтра. Від думок, що він розраховує на ніч, ставало погано до нудоти.

Я не зможу.

Я гнала від себе всі ці думки. Гнала як могла. Свекрусі та свекру сказала, що у нас все нормально. Що ми працюємо над стосунками. І якщо дивитися збоку, то все так і виглядало. Нормально. А те, що я мертва всередині, це так... Дрібниці.

"Ти жінка - потерпиш". Так часто казала мама. Коли мені надто туго косички заплітала, наприклад. Або коли в мене почався цикл і страшенно болів живіт і навіть таблетки не допомагали, а вона на мене брата залишала…

У салоні мені волосся вклали, нафарбували. Дивлячись у дзеркало, я ледве впізнавала себе. Там відображалася красива молода жінка. Дівчина. Така, якою я була колись. Декілька років тому, коли ми з Вітею познайомилися. Ось тільки на той час у мене горіли очі. Тепер у них плескався океан болю.

Вдома я вибрала сукню на вечір. У ці дні я майже не могла їсти, а тому нормально так схудла. Настільки, що влізла в довагітну сукню. Вона сіла не ідеально, звісно. Але цілком собі пристойно завдяки еластичному трикотажу і тому, що я одягла коригуючі колготки.

І в дзеркалі передпокою я виглядала майже такою, як раніше. Майже… Але не так через неідеальну фігуру, а через погляд. Згаслий, неживий, нещасний. Усміхнулася собі. Точніше, розтягнула губи у гумовій усмішці, більше схожій на гримасу. Очі наповнилися сльозами і я квапливо підвела голову, щоб не дати їм зіпсувати макіяж. Почала чекати на Вітю…

Мимоволі згадався день нашого знайомства. Це було рівно п'ять років тому. Теж чотирнадцятого лютого. Я вважала це добрим знаком. Магією. Долею. Шкода, я й у страшному сні не могла уявити, якою вона виявиться.

 

П'ять років тому

Зябко ховаючи носа в теплий шарф, я швидким кроком йшла додому зі школи. Надворі справжня колотнеча, просто жах. Адже середина лютого. Ну і де цей найславетніший перший подих весни? Я чіпляюся, звичайно. Лютий - повноправний зимовий місяць і те, як сильно я чекаю на весну, не привід нарікати на погоду. Має право, так би мовити.

В обох руках у мене були важкі пакети із зошитами учнів, які я несла додому щоб перевірити. Ручки впивалися в долоні навіть крізь рукавички, і від цього рукам було ще холодніше. Пальці німіли. І це ще більше посилювало сум, що охопив мене.

Гарненький Валентинів день у мене буде. Вдома із зошитами, а не на побаченні з хлопцем. У коханні мені не щастило від слова зовсім. Однокласниці деякі вже по другій дитині народили, а я… А в мене в анамнезі пара невдалих романів, червоний диплом інязу та три роки роботи вчителькою англійської, правда не у звичайній середній школі, а в ліцеї. Самі розумієте, наскільки важко було туди потрапити і втриматися молодому фахівцю, але це зробила. До того ж, мені треба було допомагати мамі з молодшим братом, як я робила з його народження. Тому, як ви знаєте, мені було особливо не до побачень. Та й ніхто не подобався.

Мама казала, що я надто перебірлива. Що годинник цокає і що я такими темпами залишуся старою дівою і не буду нікому потрібна. Така перспектива дуже сильно лякала, але я дивилася на свою подругу Мілку, яка теж була поки незаміжня і не морочилася і це трохи заспокоювало. Зовсім трохи, адже у Мілки кавалери не переводилися, а в мене…

Ну, не любила я гучних компаній, не ходила по нічних клубах, як вона. Та й часу у мене не було особливо, повторюся. А на сайті знайомств боялася реєструватись. Раптом хтось із батьків учнів чи самих учнів побачить там. Двадцять перше століття надворі, ясна річ. Але все таки. Та й, як казала сама Мілка, там на десять збоченців лише один нормальний, а тому ризикувати точно не варто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍