Надія Борзакова - Невірний. Я зможу піти, Надія Борзакова

Коли підійшла до переходу, світлофор якраз спалахнув червоним. Стукаючи зубами від холоду, стала чекати. Повз проносилися машини. Поруч зі мною стала закохана парочка. Вона з квітами, він її обіймає та цілує. Ні, я не із заздрісних, просто теж хотілося так. Закохатися. І щоб цього разу все закінчилося весіллям та дітками, а не сльозами та заспокійливими.

Засвітився зелений і я почала переходити дорогу. І ось, прямо посередині "зебри" один із моїх пакетів тріснув і зошити висипалися на мокрий асфальт. Ледь не розплакавшись, я незграбно стягнула з задубілих рук рукавички і почала їх збирати.

- Давай допоможу! - раптом почула над собою низький, хрипкуватий голос.

Підняла голову і одразу зустрілася поглядом з блакитними очима високого і широкоплечого красеня в чорній косусі. Він сів навпочіпки, обдавши мене дорогим ароматом чоловічого парфуму, від якого в приємному розумінні слова запаморочилася голова і став збирати зошити. Світлофор знову спалахнув червоним і чоловік, підхопивши мене під руку, витяг з дороги на тротуар. Невинний легкий дотик, а здалося, що шкіру передпліччя вогнем обпалило. І вогонь цей одразу до обличчя піднявся і змусив його палати.

Крізь стукіт пульсу у вухах я почула сигнали клаксонів. Повернула голову і побачила, що на дорозі стоїть чорна “бмв” і чомусь не їде.

- Це моя. Сідай, підвезу, красуне, - прогарчав незнайомець.

- Я не сідаю в машину до незнайомих чоловіків, - відсахнулась від нього я. Кивнула на зошити. - Віддайте, будь ласка.

- Тільки якщо дозволиш себе відвезти. Давай, бо мене скоро поб'ють, - глузливо говорив він і посміхався.

Дивився своїми блакитними очима у мої. Якось так дивився, що я не могла відвести погляду. Дивився і посміхався. Так, що хотілося посміхатися у відповідь.

- Ось дивись. Це мій паспорт, - він порився в нагрудній кишені косухи, - Фоткай, відправляй батькові і поїхали.

- Шановний! Машину прибери, чи я тобі допоможу! - з погрозою долинуло з дороги.

- Ну, допоможи! - з ще більшою погрозою озвався незнайомець.

Тобто Віктор. Акименко Віктор Олегович. Тридцять років.

- Ні! Не треба. Давайте поїдемо, - злякавшись того, що вони поб’ються, пробелькотіла я.

І дала себе відвести. І ні, нічого страшного не сталося. Вітя мене до кав'ярні відвіз. Точніше, в справжнісінький ресторан. Дорогий, я в таких до цього дня жодного разу не бувала. І там ми кілька годин говорили. Про все на світі говорили. Я дивилася в його очі, тонула в них. Сміялася з його жартів. Дотепних та по-справжньому смішних. Захоплювалась ним. Ловила кожен рух, погляд, посмішку. Закохалася в нього з першого погляду. І так сильно, наче вперше в житті.

І він у мене закохався. Теж з першого погляду. Часто це потім говорив. Що побачив дівчину, що збирає зошити на "зебрі", розлютився, що ніхто не допомагає і підійшов. Просто щоб допомогти, адже його батько так виховав. А потім подивився мені у очі і зрозумів, що зник.

Наступного дня Вітя мене знову на побачення покликав. І наступного. І помчало…

Ні, того холодного зимового дня нічого страшного не сталося. Тоді все було добре. Ні, не просто добре, а чарівно, як у справжнісінькій казці. Так, як я довго мріяла.

Найстрашніше чекало мене потім. Роки по тому. Жаль, тоді я цього не знала. Просто не могла уявити. Що мене зрадять найближчі люди. І що моє прекрасне, щасливе сімейне життя… Закінчитися?