Ю. Несбе - Мисливці за головами

тримаючи келих з коктейлем однією рукою, а повію іншою.

Я намагався принаймні щось прочитати в обличчі Граафа чи почути в його голосі. Нічого. Або він надто часто про це думав, або цей чорт абсолютно безсердечний. І я навіть не знав, що краще.

— Отже, тобі вісімнадцять років, ти живеш в Осло, — сказав я. — Твій батько зник. Ти — складний підліток. Що далі?

— Я закінчив із відзнакою середню школу і подав заяву в Нідерландський королівський корпус морських піхотинців.

— Морпіхи — це звучить. Такі елітні мачо?

— Саме так.

— Здається, туди беруть одного із сотні.

— Приблизно. Мене запросили на вступний іспит — там тебе місяць систематично ламають. А потім — якщо виживеш — чотири роки відновлюють.

— Бачив щось подібне у кіно.

— Повір мені, Роджере, у кіно ти такого не бачив.

Я поглянув на нього. Я йому вірив.

— Потім я служив в антитерористичній групі ВВЕ у Дорні. Вісім років. Увесь світ об’їздив. Суринам, Нідерландські, Антильські острови, Афганістан, Індонезія, зимові навчання у Харстаді і Воссі. Мене захоплювали в полон і катували під час антинаркотичної кампанії у Суринамі.

— Яка екзотика! І ти не сказав ані слова?

Клас Грааф посміхнувся.

— Ані слова? Та я не закривав рота, як баба на ринку. Допит у кокаїнових баронів — це вам не іграшки.

Я нахилився вперед:

— Еге ж? А що це?

Грааф довго і вдумливо дивився на мене, піднявши брову, перш ніж відповісти:

— Насправді я не думаю, що тобі варто це знати, Роджере.

Я трохи зніяковів, але кивнув і знову випростався.

— А всіх твоїх товаришів, певно, вбили?

— Ні. І коли вони вдарили по виявлених мною позиціях, ці, звісно, розбіглися. Я провів два місяці у підвалі, де харчувався гнилими фруктами і пив воду, повну комариних личинок. Коли ВВЕ мене звільнили, я важив сорок п’ять кіло.

Я дивився на нього. Намагався уявити собі, як саме його катували. Як він це виносив. І як виглядав Клас Грааф вагою сорок п’ять кілограмів. Інакше, звісно. Але не так, щоб геть інакше.

— Не дивно, що ти полишив цю справу, — сказав я.

— Ні, не тому. Ті вісім років у ВВЕ були найкращими в моєму житті, Роджере. Перш за все, через усі ті штуки, які ти бачив тільки в кіно. Товариськість і відчуття ліктя. Але на додачу я навчився там того, що потім стало моїм ремеслом.

— А саме?

— Знаходити людей. У ВВЕ був підрозділ під назвою TRACK.[11] Група, що займалася відстежуванням людей у всіх можливих ситуаціях і точках земної кулі. Це вони знайшли мене в тому підвалі. Я попросився до них, і мене було прийнято. Там я і навчився всього. Від доісторичного індіанського мистецтва читати сліди до методів ведення допиту свідків і користування найсучаснішими електронними приладами стеження, які тільки є. Там я і зустрівся з «ХОТЕ». Вони зробили передавач розміром з ґудзик на сорочці. Ідея полягала в тому, щоб причепити його на сорочку людини і відстежувати всі її пересування, приблизно як у шпигунських фільмах шістдесятих років, тільки її ніяк не могли налаштувати, щоб працювала як слід. До того ж, ґудзик виявився непрактичним — не витримував поту, температури, нижчої за мінус десять, а сигнал проходив лише крізь найтонші стіни. Але керівникові «ХОТЕ» я сподобався. У нього не було синів…

— А у тебе батька.

Граф відповів зверхньою посмішкою.

— Зрозуміло, — сказав я.

— Після восьми років військової служби я пішов учитися на інженера в Гаазі, за навчання сплачувала «ХОТЕ». За перший рік моєї роботи в «ХОТЕ» ми розробили пристрій стеження, що міг працювати в екстремальних умовах. За п’ять років я був другим номером у командній ланці. За вісім років став керівником, а решту ти знаєш.

Я відкинувся на спинку стільця і ковтнув кави. Ми майже досягли мети. У нас був переможець. Я навіть записав це. ПРИЙНЯТИ. Напевне, тому я зволікав, так, ніби щось усередині мене говорило: слід вчасно зупинитися. А можливо, тут було дещо інше.

— У тебе такий вигляд, наче ти хочеш ще про щось запитати, — сказав Грааф.

Я зайшов із флангу.

— Ти нічого не казав про свій шлюб.

— Я говорив про важливі речі, — сказав Грааф. — Ти хочеш послухати про мій шлюб?

Я похитав головою. І вирішив закруглятися. Але тут у нашу розмову втрутилась доля. Вустами самого Класа Граафа.

— У тебе тут гарна картина, — сказав він і, піднявши голову, глянув на стіну. — Опай?

— «Сара, що роздягається», — відповів я. — Діана подарувала. Ти збираєш предмети мистецтва?

— Ось почав потрошку.

Щось усередині мене сказало «ні», але було пізно — я вже спитав:

— Чим можеш похвалитися?

— Є одна робота — олія, полотно. Знайшов його якраз у тій потаємній кімнаті, за кухнею. Ніхто у нашому роду не знав, що моя бабуся володіла такою картиною.

— Цікаво, — сказав я, відчувши, як затріпотіло серце.

З мене було досить ранкового хвилювання.

— То що ж це за картина?

Він подивився на мене довгим поглядом. Легка посмішка промайнула на його губах.

Вони ворухнулися для відповіді, і мене охопило передчуття. Таке, від якого напружилися м’язи живота, як у боксера, що очікує удару в корпус. І ось його губи змінили форму, і виявилося, що жодне передчуття у світі не змогло б підготувати мене до того, що він відповів:

— «Полювання на калідонського вепра».

— «Полювання…» — На дві секунди у мене в роті пересохло. — Те саме «Полювання»?

— Ти знаєш її?

— Ти хочеш сказати, це картина… картина…

— Пітера Пауля Рубенса, — сказав Грааф.

Я зосередився на єдиній речі. Тримати обличчя.

Але перед моїми очима майнуло, наче на світловому табло в лондонському тумані на Лофтус-роуд: «Куїнз Парк Рейнджерз» випадково забиває несподіваний гол у сітку воріт. Життя стало догори дриґом. Ми на шляху до Уемблі.

Частина друга

КОЛО ЗВУЖУЄТЬСЯ

6. Рубенс

— Пітер Пауль Рубенс.

На мить здалося, що будь-який порух, будь-який звук у приміщенні завмер. «Полювання на калідонського вепра» Пітера Пауля Рубенса. Найлогічнішим було б припустити, що йдеться про копію, про винятково якісну підробку, яка сама по собі коштує мільйон або два. Але було щось у голосі, щось у виразі обличчя, щось у самій цій людині — Класі Граафі, що я не сумнівався, що це оригінал, кривавий мисливський сюжет з грецької міфології — фантастичний звір, простромлений списом Мелеагра, — полотно, яке зникло після пограбування у 1941-му галереї рідного міста художника, Антверпена і, як багато хто