Валерія Дражинська - Крізь пекло, Валерія Дражинська

Коли, нарешті, принесли напій та хлопець відволікся, ось тоді я і відчула цей пекучий колючий погляд, спрямований мені в спину, по якій одразу ж побігли мурашки. Мабуть, у всіх людей ще в зародку закладений якийсь інстинкт самозбереження перед смертельною небезпекою, інакше я не можу пояснити своєї моторошної реакції. Я різко повернулася та на другому поверсі біля перил побачила свій нічний кошмар наяву. Він дивився просто на мене.

Спочатку мене паралізував страх, але лише на мить, потім із шаленою швидкістю запрацювали мізки, які я досі так старанно відключала. Я одразу зрозуміла поведінку батька, його бажання якнайшвидше й на довше відправити мене за кордон та самому проконтролювати, що б сіла в літак. Але ще шість років, шість довгих років він має сидіти у в'язниці! Раз батько готував від'їзд заздалегідь, значить, знав точну дату, коли він прийде за мною. Його випустили. Найімовірніше, просто сьогодні, він би не став даремно гаяти час. Такій людині вистачить усього кілька годин, щоб зібрати про мене всю інформацію, яку він пропустив за п'ять років ув'язнення. А я піднесла себе на блюдечку, не полетівши до Італії.

Усі ці роздуми не зайняли в мене й секунди. Це були навіть не роздуми, а звичайне просвітлення в моїй дурній голові. І я зробила єдине можливе в цій ситуації - рвонула, світ за очі. У мене була фора, але не було його досвіду, і я сподівалася тільки на удачу.

Я влетіла у двері з табличкою службовий вхід, хтось, мабуть, охоронець, спробував мене зупинити. У нього нічого не вийшло. На ходу скинула взуття на високих підборах. Як у такому стані я могла ще й міркувати? Я не просто бігла в нікуди, а розуміла, що потрібно знайти вихід. Ховатися тут не мало сенсу. На шаленій швидкості, яку я розігнала завдяки адреналіну, немов у сповільненій плівці в очі впадали різні деталі, але нічого, що хоча б віддалено вказувало б на вихід. Господи, тут суцільний лабіринт! У розпачі я штовхнула якісь двері та вони, нащастя, піддалися. Швидко зачинивши їх за собою, я в надії почала озиратися кімнату, до якої потрапила, геть ігноруючи двох чоловіків, що сиділи за столом, з квадратними від моєї появи очима. Вікон не було! Зате була суміжна кімната. І мені все-таки пощастило, вікно в ній було гостинно відчинене.

Пощастило мені й на вулиці. Поруч проїжджало таксі на маленькій швидкості. Я в нього буквально влетіла.

- У центр! - крикнула я перше, що спало на думку. - Швидко!

З переляку таксист натиснув на газ. Обернувшись, я побачила силует людини, яка дивилася вслід машині, що віддалялася.

- Хто це був? - а народ у нас цікавий!

- Чоловік. Застукала з коханкою.

Тремтячими руками я витягла з сумочки мобільний телефон та відключила його. І як тільки примудрилася його не загубити, промайнуло в голові?

- Можна зателефонувати з вашого телефону? - запитала я в таксиста.

- Це, між іншим, грошей коштує! - проворчав той.

Так а з людиною мені не повезло!

- Я заплачу! – втомлено пообіцяла я.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно