Валерія Дражинська - Крізь пекло, Валерія Дражинська

6

З будівлі я вилетіла немов ошпарена. Господи, яка ж я дурепа! Ні, так не піде, спочатку потрібно заспокоїтися. Я сіла на першу-ліпшу лавку та задумалася. Якби я не вийшла з літака, то всю відпустку промучилася б питаннями. А якби? А може бути? Зате зараз я впевнено можу відповісти - ні! Влад поставив жирну крапку. Хоча на душі й було препаршивенько, але з'явилася тверда рішучість - забути і без варіантів. У мене попереду місяць відпустки, можливо, заведу курортний роман із красенем італійцем або французом.

Погляд упав на пакет з їжею, який я все ще тримала в руках. Залишивши його на лавці для місцевих бомжів, я поїхала в аеропорт за квитком.

Квитки були тільки на четвер. Доведеться кілька днів кувати на батьківщині. З аеропорту я зателефонувала в готель, у якому ми мали зупинитися в Італії та залишила Марті повідомлення на ресепшн про свій приїзд. 

Додому їхати не хотілося та я набрала Світлану.

- А ти що не полетіла? - здивувалася вона.

- Як бачиш!

- А чому?

- Посварилася з Мартою, - повною брехнею це назвати не можна, - Полечу сама в четвер. Не хочеш піти в загул?

- Надовго?

- До четверга. Близнятам подзвониш, а то мені треба ще додому заїхати переодягнутися?

- Лізо, ти чого? Вони в п'ятницю на Кіпр поїхали, - зовсім вилетіло з голови!

Відтоді як я зустріла Влада... Так, стоп! Нікого я не зустрічала!

- Так, точно! А ти зараз удома?

- Угу, - невизначено промямлила вона.

- Тоді я заїду за тобою за кілька годин.

- Захопи чогось поїсти, а то в мене холодильник порожній.

- Добре!

Згадавши про свої речі, які вже, найімовірніше, в Італії, я гірко зітхнула. Звісно, вдома зараз шафи в мене не пустували, але, подумки профільтрувавши свій гардероб, я з сумом констатувала, що всі улюблені речі були запаковані у валізи. Тож замість дому доведеться відвідати кілька бутиків. Що я з радістю і зробила. А потім у новому досить таки зухвалому вбранні вирушила в супермаркет за продуктами, де, трохи подумавши, взяла ще й пляшку мартіні.

До Свєти я потрапила вже надвечір.

- Де тебе чорти носять? - привітала вона мене. - Я зараз із голоду помру!

- Іди, накривай стіл, - вручила я їй пакет. - Я й сама голодна.

Щільно поївши ми розвалилися у вітальні, потягуючи мартіні. Свєта базікала без угаву, переказуючи всі останні новини. Я слухала її в пів вуха. Нашу "задушевну" бесіду перервав мій телефон, на дисплеї висвітилася Марта.

- Ти що з дуба звалилася?! Ти що витворяєш? - з ходу почала вона розпорошуватися. - І що мені накажеш казати твоєму батькові? Що тебе вітром з літака здуло? ...

- Він уже дзвонив? - перебила я її.

- Звичайно, дзвонив!

- І що ти йому сказала?

На тому дроті утворилася тиша.

- Марто??? - загрозливо поквапила я.

- Що долетіли добре тощо. Коротше, тебе відмазала. Але більше я цього робити не маю наміру, - для більшого ефекту вона витримала невеличку паузу, перед тим як закінчити, - Просто так.

Зрозуміло! Про роман із французом доведеться забути, та й, найімовірніше, з італійцем теж. Марта відразу потягне на Кариби.

- У тебе, що на Карибських островах коханець, що тебе так туди тягне? - не витримала я.

- Ага! C десяток. Якщо захочеш, я по доброті душевній, дам одним покористуватися. 

- Обійдуся!

- Ну, і добре! Чекаю на тебе в четвер із повним звітом про твою безглузду поведінку, - та відключилася, мабуть, вважаючи питання вирішеним.

Випивши добру половину пляшки, ми вирушили в нічний клуб та пробули там до ранку. Вдень поспали всього кілька годин. У вівторок програма повторилася.

У середу, після двох безсонних ночей, Світлана навідріз відмовилася йти куди-небудь, запропонувавши офіційно закрити наш загул та елементарно виспатися. Я ж уперлася рогом - стомлений організм не давав працювати процесу мислення, що мене цілком влаштовувало. Зрештою, здалася подруга, присягнувшись при цьому у вічній ненависті до мене.

У нічний клуб ми потрапили ближче до дев'ятої години. Влаштувалися за столиком та зробили замовлення. Свєта розмовляти була не налаштована, бо ще злилася на мене. Я вирішила дати їй час охолонути та просто роздивлялася публіку, що зібралася. Усі ті ж самі обличчя, що і вчора, і позавчора. До нас підійшов хлопець, з яким ми познайомилися напередодні та запропонував пересісти до них у компанію. Зазначивши, що там присутні й дівчата, ми погодилися. У веселих розмовах, випивці та танцях минула година. Світлана остаточно заспокоїлася та танцювала з кимось із дівчат у залі. Мені ж захотілося самбуки і я, підхопивши сумочку, вирушила до барної стійки. За мною ув'язався хлопець, як його звали я не пам'ятала, хоча, втім, я жодного нового імені за ці дні не запам'ятала. Поки робили самбуку, рот у хлопця не закривався. А за столом такий скромняга був! Тут музика грала набагато голосніше, мабуть, біля нашого столика була звукоізоляція, тож я його майже не чула, а тільки кивала й усміхалася у відповідь, коли він замовкав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍