Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Тільки б до віршів моїх ви горнулися, милі красуні, —

   Їх укладаю не я — рум’янощокий Амур.

2

Ти, що свою господиню всякчас бережеш, Багоаде,

   Вільну хвилину знайди — дещо до діла скажу.

Вчора в альтанці дів Данаїд{60} я жінку помітив —

   Там на дозвіллі вона знай походжала собі.

От я слівце їй черкнув: «Зустрінемось?» — «Змоги не маю» —

   Відпис був стислий, а ще, видно, тремтіла рука.

Перепитав я, чому, — пояснила, що так уже пильно,

   Що й не склепляєш очей, службу справляєш свою.

Не наривайся на гнів, коли глузду в тебе не бракне:

[10]   Всяк, хто боїться кого, — скону бажає йому.

Та й чоловік її — пень: безглуздо ж те пильнувати,

   З чого, пильнуй-не пильнуй, крихти не візьме ніхто!

Втім, хай шаліє, сліпий од свого розуміння любові,

   Цноту хай бачить у тій, що багатьом до смаку.

Дай їй вільніше дихнуть, нехай побавиться трохи:

   Зробиш ту послугу їй — тим же віддячить тобі.

Спільником будь: прислужишся їй — зобов’язана буде,

   Соромно йти на таке — ну то крізь пальці дивись.

Потай читає листа — вважай, що писала їй мати;

[20]   А незнайомця зустрінь, мовби знайомим він був.

Піде до подруги хворої — ти, хоч вона і не хвора,

   Слово й своє приточи: важко бідненькій, мовляв.

Довго затрималась там — не чекай її довго: на груди

   Звісивши голову, спи — тихо похропуй собі.

Не дізнавайсь, як шанують жінки лляношатну Ісіду{61},

   І на півкруглий театр з острахом не поглядай.

Будеш за спільника у таїні — то й зиск буде гарний,

   Тільки принишкни собі — от і вся праця твоя.

Спільник домом рядить, його люблять, його не карають,

[30]   Сильний він; інші — ніщо, гідна зневаги юрба.

Різне вигадує він, аби часом не випливла правда,

   Владні обоє вони, й разом слугують одній.

Хай чоловік надутий, хмурний, а жіночці варто

   Лиш усміхнутись йому — тут же годитиме їй.

Часом на тебе вона налетить, обізве спересердя

   Катом, пустить з очей (вдавану, звісно) сльозу, —

Ти заперечуй, але — щоб вона брала все-таки гору.

   Огріх придумай собі — правду в неправді ховай.

З тим і повага в людей, і маєтки ростимуть у тебе;

[40]   Швидко (лиш дій, як кажу) зможеш і волю купить.

Бачив не раз ти нашіптувача — ланцюга мав на шиї:

   Хто віроломний, тому — місце в понурій тюрмі.

В водах шукає води, плоди, що тікають, хапає

   Тантал: це кара за злий, за балакучий язик.

Надто вже пильно Іó допильновував сторож Юнони —

   Нині — богиня вона, він — передчасно сконав.

Дехто аж сині од пут волочив, помітив я, ноги —

   Лиш через те, що звістив мужа про зраду жони.

Мало такому! Бо ж двом нашкодив язик його злобний:

[50]   Мужа на біль наразив, а на неславу — жону.

Вір мені, геть не милі мужам жінок походеньки:

   Вухо нагострює всяк, хоч і не радий те чуть.

Байдуже ставиться муж до жони — даремний донос твій,

   Любить — то горя йому, ревний слуго, завдаси.

Як то нелегко провину чиюсь довести, хоч і явну! —

   Захист ласкавий судді може й блудниця знайти.

Хоч би й сам спостеріг, та їй, не собі, він повірить, —

   «Щось я, — буркне під ніс, — недобачати почав».

Витисне жінка сльозу — одразу гнівом прорветься:

[60]   «Ой же, заплатить мені той осоружний шептун!»

Що ж ти на програш ідеш? Різок у додачу скуштуєш,

   Ну а вона — у судді… вже на колінах сидить!

Я ж за лихе не берусь, отрути — не підливаю,

   А у правиці моїй гострий не зблискує меч.

Лиш одного я прошý: дозволь, щоб любив я спокійно, —

   М’якшого щось чи бува, ніж те прохання моє?

3

Ти (ні то він, ні вона), охоронче кралі моєї,

   Ти, хто взаємних утіх так і не звідає вже!..

Рани б такої ж я зичив тому, хто тобі, ще дитині,

   Те, що нас так солодить, гострим залізом відтяв, —

Був би, напевно, прихильніший ти, якби сам коли-небудь

   Силу кохання відчув, — ти б розумів прохача!..

Не для коня ти вродивсь, не годишся для грізної зброї,

   Не потрясе бойовим списом правиця твоя…

Все це — заняття мужів, на мужнє — й не сподівайся,

[10]   При господині своїй — мирні клейноди носи!

Їй повсякчас догоджай: не завадить велительки ласка,

   Бо, як утратиш її, — хто ти чи що ти таке?

В неї ж і врода цвіте, і юні роки наймиліші, —

   Чи пропадати, скажи, тій незвичайній красі?

Сторож ти вельми зіркий, але й такого одурять:

   Те, за що двоє взялись, дійде-таки до пуття.

Втім, не зайве прохать. Тому-то, поки прохаю,

   Добру нагоду лови — гарно обом прислужись!

4

Я б аніколи не смів за зіпсуті звичáї стояти,

   Блудним оружжям свого блуду б я не захищав.

Тож зізнаюся (коли це добро — зізнаватись у хибах):

   Що, божевільний, вчинив, зараз я викладу все.

Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу.

   Те, чого б радо позбувсь, ой, як нелегко нести!

Не вистачає снаги, щоб собою ж я міг керувати,

   От мене й мчить бистрина, наче той човен хисткий.

Та не одне щось чарує мене — тих зваб не злічити,

[10]   Через які, вір-не-вір, — вічно закоханий я.

От соромливо котрась із красунь свої очка опустить —

   Я — вже в новому сильці: звабила цнота мене.

Бачу, зухвалу якусь. Ну що ж, не селючка принаймні