Публій Овідій Назон - Любовні елегії. Мистецтво кохання

   Певно б, на ложі м’якім повороткою була.

Стріну сувору — «Сабінку вдає, — подумаю, — хоче,

   Не подає лиш на вид, — бач, гордовита яка!»

Та, що освічена, теж до смаку: визнається в науках;

   Щирістю знадить і та, що й не лизнула наук.

Інша похвалить мій вірш, Каллімаха — за грубого має, —

[20]   Вірш мій подобався їй, вірша творцеві — вона.

Ще якась інша — вірші мої, й мене, хто їх пише,

   Ганить, а я залюбки з нею забаву б повів.

Ця, звіддаля ще, ходою бере, а та — якась штивна,

   Мужа їй доброго — й враз стане гнучкою вона.

Цю — люблю через те, що так уже мило співає,

   Що й під час співу таки губки б їй поцілував.

Та — журливо торкає струну, так уміло, так чуйно:

   Хто б то учених таких пальчиків не полюбив?

Рухами зваблює ця: наче музика, рук її рухи,

[30]   Глянути — ніжність одна: мовби не йде, а пливе.

Що тут про себе скажу? Від будь-чого я запалаю.

   Дай Гіпполіта{62} сюди — стане Пріапом і він.

Як героїні колись, — ставна ти, високоросла? —

   Що ж, усе ложе — твоє, тісно не буде тобі.

Меду й при куцій лизну — схиляють обидві до блуду.

   Куца чи росла — дарма: радий я цій, як і тій.

Не причепурена ця? Причепýриться — оторопієш.

   Прибрана? Так заодно й статки її оціни.

Світла полонить мене, золотава — також полонить,

[40]   Часто втішала мене й смаглої барви любов.

Темним — на білій, мов сніг, дівочій шиї волоссям

   Леда, перша з красунь, не вирізнялась хіба?

Жовте воно? А хіба ж не таким променіла Аврора?..

   Тільки б кохання було — я припасую зразок.

Юність чарує мене, при старшій — теж не дрімаю:

   Тій не бракує краси, розумом — старша бере.

Втім, котру не візьми з-між цвіту жіночого в Римі, —

   Кожну б я мати хотів, жодної не уступлю!

5

Ні, не вартує любов (одійди, луконосний Амуре!),

   Щоб раз у раз я собі так ото смерті жадав!

Рад покінчити з життям, лиш зраду твою пригадаю, —

   Видно, твій жереб такий — мукою бути мені.

Не перейняв я листа, очевидного доказу зради,

   Не підстеріг, що тобі хтось подарунок робив.

О, коли б я винував, не надіючись на перемогу!..

   Та в моїй справі, на жаль, місця слабкого нема!

Добре тому, хто милу свою без вагань захищає,

[10]   Хто міг почути тверде: «Я не чинила того!»

З кременю той, хто лиш свій чує біль і, жадаючи пальми,

   Хоч би й кривава була, бруд на оскаржену ллє.

Я ж — о горе мені! — я сам же, келих одклавши,

   Бачив, тверезий, усе (ти була певна, що сплю),

Бачив я: порухом брів тайкома ви перемовлялись,

   Рідко звертались до слів — мову кивками вели;

Не німували й очі твої; велемовним і стіл був,

   Списаний густо вином; пальці були говіркі.

Мову, хоча потайною була, до кінця зрозумів я:

[20]   В кожному з порухів тих слово якесь пізнавав.

Гості ледь не усі розійшлись. Із юрби гомінкої

   Двоє чи троє лишень носом клювали іще.

От я і вгледів тоді, безсоромні, ваші цілунки —

   Вкупі не губками лиш, а язичками були.

Так навіть рідна сестра не цілує поважного брата,

   Так — хіба любка того, хто аж усох від жаги.

Мабуть, і Феб не так цілував яснолицю Діану,

   Так лиш Венера могла пестити Марса свого.

«Що ти? — вигукнув я. — Кому віддаєш мою втіху?..

[30]   Хто позбавляв мене прав на володіння моє?

Щастя зі мною діли, як ділю його я із тобою, —

   Як зазіхнути посмів — третій на наше добро?»

Гнів ті слова мені клав на язик; у провинної сором,

   Бачу, рум’янцем густим геть усе личко залив.

Небо Тіфона жона зарум’янює так; наречену

   Погляд палкий жениха в барву вганяє таку.

Так серед лілій троянда жахтить, такою є повня,

   Як, зачарованих, вчвал силиться коней пустить.

Кістка слонова така, як її, щоб од літ не пожовкла,

[40]   У меонійськім краю{63} пурпуром барвлять жінки.

Ось і вона тоді так (чи подібно) взялася рум’янцем,

   Що додало їй краси, — сповнена чару була.

В землю потупила зір — і це її прикрашало,

   Смуток їй хмурив чоло — гарна хмурною була.

Вже їй, од гніву сліпий, мав укладене рвати волосся,

   Вже я нашкодити мав щічкам її чарівним —

Марно! Глянув лишень — пориву мов не бувало:

   Зваба жіноча міцним їй послужила щитом.

Щойно я гнівом палав, за мить — благав на колінах,

[50]   Щоб цілувала й мене, тільки не гірш, ніж його.

Та, засміявшись, таки цілувала — так уже щиро,

   Що й Громовержцеві з рук випав би месник-вогонь.

Мучуся далі: «Цілунки такі відчував і той другий?..

   Ні! — хочу вірити в те — гіршими ласував він».

Так цілувала мене, як учив я, навіть солодше, —

   Видно, своє щось, нове, в ті поцілунки внесла.

Вабила, звабниця, тим, що своїми губками спрагло

   Мій ти втягала язик, скільки могла, а я — твій.

Та не в цілунках біда, не на них же я нарікаю,

[60]   Хоч для своїх нарікань бачу причину й у них:

Так — у постелі хіба навчилася ти цілувати…

   Знати б, хто вчителем був: гарно, мабуть, заробляв.

6

 {64}

Славний наслідувач слів, папуга, з Індії родом,

   Згинув!.. Рушайте, птахи, у похоронний похід!

Бийте, пернаті, себе, бийте крилами в груди побожно,

   Щічки свої раз у раз нігтем раніть, гостряком!

Скубайте пір’я жорстке, як волосся рвуть собі люди,