Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

— Добре, покінчім із люб’язностями та перейдемо до справи, — порушуючи незручну паузу, з полегшенням видихнув Рощин.

— Так, Олег В’ячеславович, — із силою стиснувши долоні в кулаки, холодно підтримала Марго. — Хотілося дізнатися, у чому полягає мета нашого візиту.

Те, що її впізнав Чернишевський зовсім неважливо. Стільки часу від нього ні слуху ні духу. Стільки років звинувачувала себе в його смерті. Не смерті Павла, а Олега. Згадувала саме про нього. Постійно. Коли сама перебувала на межі. А Олег, виявляється, весь цей час був живий. Підіймав свою виноробну імперію? Набував майно? Або підіймався сам? Хіба це важливо, якщо в період, коли був потрібен найбільше на світі, його не опинилося поруч.

Можна стільки завгодно твердити, що в Маргариті говорить юна ображена дівчинка, яка звикла, що її з будь-якої колотнечі визволить Чернишевський, проте тоді їй вистачило б звісточки, що живий. Наразі багато води утекло: у неї є Кирило, а з Олегом вони по різні сторони барикад.

— Що ж… — душевно посміхнувшись, зітхнув Чернишевський, звертаючи увагу на дівчину, цього разу, немов, зі схваленням. Після чого, круто повернувшись на п’ятках, махнув у бік столу: — Прошу. Із задоволенням готовий обговорити все за обідом.

На мить озирнувшись до Кирила, що в кожному русі видавав нетерпіння, Марго пройшла до столу. Намагаючись не дивитися на Олега, дозволила допомогти собі сісти й засунути стілець. У їхньому товаристві було не заведено виставляти настрій напоказ, будь то неприязнь або роздратування. У їхньому товаристві набагато простіше посміхатися в обличчя, навіть якщо почуття мали інший відтінок. Це золоте правило Одинцова давно вивчила й не збиралася відступатися від нього.

— Червоне? Біле? — поцікавився Олег, коли всі посідали за стіл, а економка, виставивши закуски, принесла невелике відерце, наповнене льодом, звідки визирали дві пляшки вина.

Рощин, сидячи навпроти, похмуро мовчав. Відкинувшись на спинку стільця і склавши руки на грудях, не поспішав відповідати, надаючи вибір Маргариті. Чернишевський теж очікував саме її відповіді, з інтересом вивчаючи.

— Мабуть, — покрутивши в руках порожній келих, дівчина з викликом видала: — довірюся смаку господаря. Кому, як не Вам, знати, яке з вин Вашої колекції краще підійде до випадку.

— Ви маєте рацію, Маргарито, — Чернишевський витягнув із відра пляшку із червоним вином. — Можна я буду називати Вас по старій пам’яті просто Маргаритою? — Не отримавши відповіді, продовжив, попутно відкриваючи пляшку: — Це вино називається «Перлина». Воно є гордістю нашої компанії. Ви не пробували? — наповнюючи келих Одинцової темно-бордовим, кривавим, наче кров, напоєм.

— Пити вино конкурентів? — вирішив втрутитися Кирило, піддаючись уперед. — Здається, це поганий знак. Якщо власники компанії, замість того, щоби просувати свого виробника, будуть захоплюватися розпиванням чужих вин, як думаєте, що чекає таку компанію? Явно не довіра покупців.

— Даремно, — між іншим, заперечив Олег. — Конкурента варто знати в обличчя.

У цьому питанні Марго погоджувалась із Чернишевським. У його словах була присутня тверезість мислення у веденні бізнесу. Як можна стати краще, не знаючи, що готові представити інші? Але впертого Кирила безглуздо переконувати.

— Я Ваше пробував, — поділився Олег. — Не в повному захваті, є до чого прагнути, але, загалом, непогано.

— Це говорите мені Ви — людина, яка без року тиждень перебуває на рівні більш-менш пристойного ринку? — спалахнув Рощин, невдоволено скрипнувши зубами.

Ще пара випадів із боку Чернишевського й Кирило вибухне, поставивши під загрозу подальші переговори. Цього допускати не можна.

— Прагнути є до чого навіть на вищому рівні, — обережно встряла Марго, глянувши на Кирила, немов умовляючи надати ведення розмови саме їй.

— Маргарита права, — відставляючи пляшку, Олег підняв келих у знак примирення, — За знайомство?

— За, сподіваюся, можливу співпрацю, — відсалютувавши бокалом, припустила Одинцова.

— Практично не сумніваюся в цьому, — згодився Чернишевський, пригубивши вина.

Знову очі в очі. Чомусь дівчині привиділось, що Олег радий їхній випадковій (але чи випадковій?) зустрічі. Про себе не могла сказати з повною упевненістю. У якусь мить спокійне життя похитнулася і це викликало суперечності.

Одинцова повільно перевела погляд на Кирила, що не поспішав втручатися. Послала йому німе благання. Коли Рощин підняв свій келих, скуштувала.

На смак вино дійсно виявилося непоганим. Що лукавити, воно було відмінним і недаремно вважалося кращим у колекції Чернишевського. Терпкий присмак із легкою солодкістю. Ледь вловний аромат ванілі упереміш із більш виразними нотками чорної смородини. Гіркота й солодкість одночасно. Незвичайне поєднання, яке, варто відзначити, вигідне і вдале.

— Це столове напівсухе, — помітивши німе зачарування Марго, пояснив Олег. — Трирічна витримка. Отримане за допомогою купажу декількох сортів винограду. Як ранніх, так і пізніх.

— Непогано, — зробивши короткий ковток, не міг не відзначити Кирило. — Схоже на Каберне Совіньйон.

— Не зовсім, — осміхнувся Олег. — Це було б занадто просто.

— Не поділитеся секретом? — заздалегідь передбачаючи відповідь, запитала дівчина.