Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

8

Я повільно підіймаюся, намагаючись вгамувати тремтіння в ногах і руках. Сідаю на своє місце, поправляючи куртку й волосся. Переводжу погляд на Зимнєва й густо червонію. Моя помада встигла закарбуватися на його шиї й на білій сорочці, що визирає з-під куртки. Чоловік трохи підійнявся, і шматок помади викотився з-під куртки.

— От жо… же не пощастило, — протягнула я.

— Ви не забилися? — уточнює Зимнєв, знову дивлячись на мене.

— Ні, все гаразд, ви пом’якшили удар, — відповідаю. — А ви самі?

— Все добре. Поки залишайтеся тут, — каже він і виходить з автомобіля.

Я хаотично шукаю в сумці вологі серветки. Жах, жах. Він же весь у помаді.

Знайшла пачку.

— Софіє, — Зимнєв зазирає в салон. — Наберіть Климшина — скажіть, що я перенесу зустріч, потрапив у ДТП.

Він простягає мені свій розблокований телефон. Ми знову стикаємося пальцями. Мене ніби б’є ледь помітним струмом у місці нашого дотику.

— Добре, — хриплю я, беручи його телефон.

Знаходжу в списках Климшина, поки Зимнєв повертається до водія.

Я навіть не встигла запитати ім’я того Климшина, а вже чую в телефоні оксамитовий чоловічий голос:

— Так, Вадиме, що ти хотів?

— Здрастуйте, е-е-е, це його секретар. Мене звати Софія. Вадим Сергійович потрапив в аварію і просить перенести зустріч, — тараторю я.

Між нами западає тиша, а мені досі страшно. У вухах усе ще стоїть скрегіт і моторошний удар автомобіля об автомобіль.

— З ним усе гаразд? — нарешті вимовляє Климшин.

— Так, усе добре, ми не постраждали, — відповідаю я. — Можна буде перенести зустріч?

— Ви теж із ним? — уточнює чоловік.

— Так. Ніби як ми не дуже постраждали. Від імені «Зед корпорейшн» хочемо перепросити за скасування зустрічі з незалежних від нас обставин.

Климшин підвисає. З того боку слухавки чути якісь голоси й дзвін посуду. Жах, він же, швидше за все, уже в «Авізіоні», а ми не приїдемо.

— Звичайно, якщо така справа. Нумо перенесімо на вечір п’ятниці, зустріч там же — в «Авізіоні».

— Одну хвилинку, — відповідаю я, зазираючи в щоденник.

Гортаю записи. У Зимнєва дуже щільний графік.

— А ви хто Вадиму? — уточнює чоловік.

— Секретар, — повторюю я.

— Ох, у вас такий гарний голос. Ви замість Свєти?

— Так, — автоматом відповідаю я.

П’ятниця в Зимнєва загалом не дуже зайнята. Можна виділити час.

— Тільки не кажіть, що вам п’ятдесят років. У житті не повірю, що Зимнєв взяв на роботу співробітницю в такому віці.

— Двадцять сім, — відповідаю я. — Отже, у п’ятницю вам на який час підійде?

— О, давайте о п’ятій годині вечора.

— Дякую, я записала, — відповідаю я, вписуючи ім’я Климшина.

Сподіваюся, бос мене туди не потягне.

— І я вам дякую. У вас дуже приємний голос. До п’ятниці, — вимикається співрозмовник.

Я потираю скроні й ховаю щоденник у сумку.

Добре, що ми зіткнулися з автомобілем у провулку, а не на трасі. Пошкодження не дуже серйозні — пом’ятий бампер і розбита фара.

Виходжу з автомобіля, бачу Зимнєва в компанії водія і якоїсь розчепуреної білявки. Ось знаєте, ніколи б не думала, що в мене виникнуть такі асоціації, але ми як дві суперниці окидаємо одна одну поглядами. І нехай у неї одяг від відомих брендів, але й мій ля’ринок не гірший. Подумаєш, що в неї коротенька хутряна шубка, а в мене куртка зі шкірозамінника. І чоботи не на підборах, а на зручній платформі. Теж мені. Не було б так холодно, то, думаю, ми б ще й своїм декольте помірялися. Ні, а що? Подумаєш, що я з бідного району, але за себе і свою зовнішність постояти можу. Це взагалі приходить із віком таке себелюбство, коли важливий не цінник на одязі, а важливо те, як ти себе доглядаєш.

Її погляд застигає на моїх губах, вона примружується й переводить погляд на шию Зимнєва, де червоніє відбиток моєї помади.

Я єхидно посміхаюся від того, що встигла помітити мужика, і з легкою насолодою дивлюся на неї. Отож-бо. Я першою була. Неважливо, у чому й за яких обставин.

— Софіє! — гаркає Зимнєв, повернувшись до мене.

— Так, Вадиме Сергійовичу, — я мало не пищу. — Климшина записала на п’ятницю о п’ятій годині вечора в «Авізіоні».

Очі блондинки спалахують непідробним інтересом.

— Чудово, телефон, Софіє, — він простягає руку, а я віддаю йому телефон.

— І все ж я хочу роз’їхатися полюбовно, — млосно шепоче блондинка Зимнєву, але миттю знічується під його холодним поглядом.

— Ми оформимо протокол, як і належить, — відповідає той.

— Ох, це зовсім необов’язково, — на обличчі блондинки з’являється карикатурне сум’яття, а губи витягуються трубочкою. — Я готова хоч зараз заплатити за пошкодження.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍