Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

"Що б не відчула, що б не побачила і не почула". Так звичайно...

Над головою пролунав крик якогось дивного птаха і я скрикнула, коли його величезні крила зачепили моє волосся. Ледве втрималася на ногах. І взагалі було складно змусити їх стояти на місці. Була б моя воля вже бігла б, куди очі дивилися. Птах відлетів, але я ще довго чула помахи його могутніх крил, а ось з лівого боку тепер чутно було чиїсь кроки. Може, вже прийшов герцог зрештою за мною? Я прислухалася до кроків, повільних, обережних, але розгледіти щось було неможливо.

— Іди до мене дитя моє, - почула я глухий, незнайомий голос.

Я навіть звуку вимовити не могла, налякана на смерть. А кроки все наближалися, наближалися, голос ставав все гучнішим, зазивав все солодше. Серце болісно стискалося, як і все всередині мене. Ноги тремтіли і так і поривалися втекти, а ось решта тіла, як і розум паралізувало від страху. Дивне і невимовне почуття страху. Я стояла на місці не через залякування  герцога, а через потужну силу страху, який повністю опановував тілом і розумом.

— Іди до мене... - шепотів ласкаво голос, - іди до мене...

НЕ БІЙСЯ МЕНЕ!

Різкий, неприємний крик оглушив мене, і я побачила, як на мене рухається якась величезна біла тінь з червоними очима. Усього секунда і вона вже накинулася на мене. Я закричала, коли мене почало кружляти на одному місці. Спробувала затулити руками обличчя, бо відчувала навіть крізь заплющені очі, як мене обпалює червоне світло.

— ДИВИСЬ НА МЕНЕ! ТИ – МОЯ ДАНИНА!

Різкий біль пронизав мою ліву руку і мені довелося розплющити очі. Моя рука кровоточила через сильний, довгий поріз уздовж ліктя. Навколо мене все припинилося і знову настала тиша. Я спробувала торкнутися руки, але мене ніби обпекло від дотику до рани. Тоді я швидко приклала сухий край спідниці, але тканина миттєво спалахнула і мені довелося сісти і загасити в калюжі одяг.

І зараз я… заплакала. Може від страху, може від надлишку почуттів. Коли він прийде за мною? І чи прийде? Чи це його помста мені?

Імла переді мною почала повільно розсіюватися, відкриваючи стежку, яка так і манила мене до себе. Але все ж таки навколо мене залишалася темрява. Почувши черговий тріск гілок, моє серце стислося. Біль у руці віддавався у всьому тілі і моя сила волі зменшувалась з кожною хвилиною. З кожним тріском, з кожним дивним звуком. Одного разу я зрозуміла, що оточена. Десятки червоних очей дивилися на мене, і я навіть чула тихе гарчання. Лише одна стежка манила своїм світлом, можливістю втекти з цього місця.

Я не знала, які звірі мене оточують. Вовки? Але чому у них червоні очі? Я повільно підвелася, мовчки ковтаючи сльози. Мабуть, це не закінчиться ніколи... Це якийсь сон, це все нереально... Але розум твердив одне: за тобою ніхто не прийде. Він обдурив тебе, щоб позбутися своєї дружини.

Я навіть не почула, як до мене підкралися ці хижаки. Почула лише рик вже зовсім близько, як масивні лапи, перебігаючи, шелестіли листям, їх кроки, що наближалися з кожною секундою, і навіть встигла побачити величезну ікласту пащу прямо перед моїм обличчям...

Одним ривком я була притиснута до потужного тіла, перед очима промайнула блискуча сталь і гостре лезо миттю пройшло по шкурі звіра. У наступні хвилини я лише спостерігала, як на мене нападали ці тварюки, а чиясь сильна рука рубала їх на частини. Частина поранених звірів втекла, а частина з диким гарчанням продовжувала ходити довкола нас.

Чоловіча рука міцно притискала мене, лежачи на моїй талії. Спиною я впиралася в гарячі, тверді груди.

— Вони відчувають твою кров, — пролунав десь над моєю головою незнайомий тихий голос. Такий спокійний, ніби щойно ця людина не перебила з десяток тварюк, ніби нічого в усьому дивовижного взагалі не було.

— Я... я не можу зупинити її... навіть доторкнутися не можу, — відповіла я, не впізнаючи свого голосу.

Рука, що лежала на моєму животі, зненацька зникла і я відчула дотик до пораненої руки.

Я відчувала себе такою знесиленою, що майже всією вагою спиралася на чоловічі груди. Навіть голову поклала.

Відчувши легке поколювання, я все ж таки трохи відсахнулася і подивилася на свою руку. Незнайомець повільно провів пальцями по моєму порізу і... на моїх очах рана припиняла кровоточити.

Я знову відчула хвилювання та страх. Чоловік стояв надто близько до мене, впритул. Йому нічого зараз не варто було просто штовхнути мене або схопити і змусити зрушити з місця.

— Хто Ви? - зі страхом сказала, боячись навіть розвернутися, щоб ненароком не зробити проклятий крок убік.

— Я не ворог тобі, - почула я його спокійний голос і відчула, як чоловік відійшов від мене. - Але звідси треба йти. Ті, що втекли, приведуть нових. Пішли за мною.

— НІ! - вигукнула я.

Чоловік тепер виявився переді мною. Я не могла роздивитись його обличчя. Він був високий, добре складений, його руки були немов лапищі і він з легкістю тримав досить гарний, масивний меч. Незнайомець був одягнений у чорний плащ, на голову накинутий капюшон, тому я могла лише бачити частину його підборіддя, а також... із глибини світились його очі. Дві вертикальні вузькі зіниці, що так нагадують... золоті кулони, вузькі зверху і розширені трохи донизу.