Жан-Франсуа Марміон - Чому люди тупі? Психологія дурості

наші уявлення про гомо економікус великою мірою помилкові. Але навіть демократія базується на ідеї, що громадянин раціонально зважує всі за і проти, перш ніж віддати свій голос. Яка з двох, система 1 чи система 2, слугує насправді основою наших політичних переконань?

Переважно система 1. Наші політичні погляди визначаються не аргументами. Ми так вважаємо тому, що віримо деяким людям, яких любимо, яким довіряємо. Емоції дуже великою мірою контролюють політичне життя. Але я не думаю, що уявна людина раціональна є наріжним стовпом демократії. Щоб демократія функціонувала, немає потреби в ідеальному раціоналізмі: досить уже того, щоб люди голосували за те, що в цілому і без гарантій слугує їхнім інтересам. У демократій проблеми там, де йдеться про абстрактні, віддалені загрози. Якщо клімат справді змінюється, оцю проблему важко буде розв’язати демократії. Система 1 не відповідає на далекі небезпеки. Неможливо ні мобілізувати громадськість на дію без емоцій, ні викликати емоції, коли загрози не конкретні. Радше варто б пошукати спосіб активізувати систему 2: тільки вона здатна виявити жахливу загрозу, точку неповернення, навіть якщо поки що майже нічого не помітно.

♦  У своїй книжці «Мислення швидке й повільне» ви згадуєте теорію підштовхування, лібертаріанський патерналізм, який допомагає людям ухвалювати правильні рішення. Чи можна сказати, що це надійне й достатнє рішення, щоб отримати такі ж результати, як і в разі мобілізації нашої системи 2?

Воно надійне і важливе там, де можна його застосувати, щоб захистити людей від себе самих, від безглуздих вчинків, які вони могли б зробити, і все це без обмеження їхньої свободи. Але в багатьох випадках цього замало. Якщо кліматичний катаклізм реальний, я не бачу, як підштовхування могло б створити необхідні соціальні й економічні зміни. Воно звертається насамперед до системи 1: ідея в тому, щоб підштовхнути людину до найкращих рішень, без примусу, бо система 1 не цікавиться далеким майбутнім. Не варто вельми розраховувати на раціоналізм людей. Коли в 25 років треба щось вирішити щодо своєї пенсії, ти не віриш, що з тобою це станеться.

♦  Ви психолог і отримали Нобелівську премію з економіки. Як вам подобається ідея створити Нобелівську премію з психології, щоб допомогти визнанню галузі?

Не дуже. Мені здається, що для того, щоб впливати на політичному й соціальному рівнях, психологи повинні тиснути насамперед на економістів, і це вже робиться. Комісія Саркозі з добробуту, наприклад, або те саме підштовхування — це й є урахування психологічних факторів для згладжування кутів економіки. До того ж мені здається, що Нобелівська премія не надто збільшує людське щастя. Страждання тих, хто її марно сподівається, переважує радість тих, хто її отримує.

♦  Які великі завдання мала б поставити собі психологія сьогодні?

Не думаю, що варто ставити науці завдання. Це було б марнуванням часу, бо ми не маємо жодного уявлення про те, що станеться. Можна тільки сказати, що протягом наступних, щонайменше, двадцяти років у психології домінуватиме вивчення мозку, тим більше що саме це цікавить сьогоднішніх студентів, а отже, завтрашніх викладачів. Тут нема чого вирішувати, це факт. Ті дослідження коштують дуже дорого і споживають більшість наявних коштів, а це подобається не всім моїм колегам-психологам. Втім це найцікавіше, що відбувається в психології. Зміни моди зазвичай ідуть за технологіями: ми не тільки не знаємо поки, куди нас приведе нейровізуалізація, але ще менше знаємо про технології майбутнього. А саме вони скеровуватимуть психологію. І в цьому немає сумніву.

Розмову вів Жан-Франсуа Марміон

Підштовхування

У перекладі з англійської nudge — «легкий поштовх ліктем». Правильніше сказати, пальцем. Термін підштовхування, або ж лібертаріанський патерналізм, впровадили Річард Тейлер, чиказький професор і Нобелівський лауреат з економіки 2017 року, та Касс Санстейн, гарвардський професор права і колишній співробітник адміністрації Барака Обами в Управлінні з інформації та справ регулювання. Цей підхід полягає в створенні таких умов, які спонукали б людей до бажаної поведінки із цілковитим збереженням за ними права відмовитися. Приклади: працівники автоматично підписують пенсійний контракт (вони можуть відмовитися, але мало хто це робить), копіювальний апарат відрегульовано на двосторонній друк (регулювання можна змінити, але цього не роблять), сходи фарбують в чорно-білий колір, щоб люди піднімалися швидше (вони можуть ледь волочити ноги, але насправді прискорюються)…

Ж.-Ф. М.

Канеман і Тверські, мов Монтень і Ла Боесі

Деніел Канеман невипадково присвятив Амосу Тверські свою книжку «Мислення швидке і повільне», яка підсумовує всі його праці. Від вступу й до кінця книжки Канеман невпинно віддає шану Тверські. Ці двоє нерозлучних зустрілися «одного щасливого дня 1969 року». Тридцятип’ятирічний Деніел Канеман, викладач психології в Єврейському університеті в Єрусалимі, запропонував молодшому на три роки колезі виступити на семінарі. «Це був блискучий, красномовний і харизматичний промовець, — пише Канеман, — обдарований дивовижною пам’яттю на жарти й надзвичайною здатністю принагідно наводити їх на підтримку своїх тез. З ним ніколи не було нудно». Удвох вони виявляють, що, попри щоденні вправи зі статистикою, вони нездатні передбачити значну кількість результатів своїх експериментів. І ось уже друзі опитують визнаних авторитетів статистики й доходять висновку, що й ті схильні до тих самих помилок.

Так почався майже тридцятирічний період спільних досліджень механізму суджень і ухвалення рішень, які вийшли далеко за рамки психології. 1978-го обидва учені їдуть викладати до Сполучених Штатів, до різних університетів. Поміж найпомітніших плодів їхньої співпраці наведемо статтю, присвячену евристикам, що з’явилась у Science 1974 року і викликала широкий розголос, і теорію перспектив, сформульовану 1979 року, яка пояснювала, як економічні агенти плекають справжню «відразу до втрат», що позначається на їхніх транзакціях. 1980 року економіст Річард Тейлер, надихнувшись їхніми роботами, закладає фундамент поведінкової економіки й закликає вивчати людей, схильних до помилкових рішень, замість безплотних «еконів», як він назвав їх у бестселері «Підштовхування» (2008), написаному разом з Кассом Санстейном.

2002 року Деніел Канеман отримав за свої праці Нобелівську премію з економіки. Нагорода, яку вони розділили б з Амосом Тверські, коли б той не помер 1996 року. «Доки географічне віддалення не ускладнило нам життя, ми з Амосом мали щасливу можливість працювати разом, — пише далі Деніел Канеман, — наш спільний розум переважав усе, що ми могли б виробити індивідуально, і через це наша спільна праця була не тільки продуктивною, а й цікавою».

Ж.-Ф. М.

Де у мозку дурість

П’єр Лемаркі, невролог і есеїст

Мушу визнати, що, коли Жан-Франсуа Марміон запитав, чи