Джеймс Хедлі Чейз - Це не моя справа

Я спустився в хол і схопив портьє за ґудзик жилета.

— Друже, — попрохав я, — де я можу я знайти тямущого приватного детектива?

На мить легкий подив мелькнув у його очах, потому він знову цілком опанував себе і відповів уже як вишколений служник:

— Не проблема, сер! — сказав він, підходячи до свого столу. — У мене є тут одна адреса. Дж. Б. Меррівезер, Темз-хаус, Мілбенк. Містер Меррівезер свого часу був старшим інспектором Скотленд-Ярду.

— Чудово! — промовив я і, розставшись з двома монетами по пів крони, попросив викликати мені таксі.

Контора Дж. Б. Меррівезера розташовувалася на горішньому поверсі величезної залізобетонної будівлі та виходила вікнами на Темзу.

Меррівезер був огрядний коротун з обличчям фіолетово-багряним, мов ягода шовковиці, ще й помережаним сіткою блакитних капілярів. Очиці мав водянисті, з жовтуватими білками. Довгий ніс робив його схожим на яструба, що, гадаю, дуже добре для ведення справ. Мені він не надто сподобався, однак, судячи з вигляду приватних детективів, яких я чимало бачив в Америці, чим непривабливішими вони були, тим кращих результатів досягали.

Коли я увійшов у крихітну, бруднувату контору, Меррівезер пильно оглянув мене, в’яло потиснув руку і запропонував присісти на стілець.

Сам він умостився в кріслі, яке загрозливо рипнуло під його вагою, та занурив підборіддя в засалений стоячий комірець. Прикрив очі й нарешті набрав подоби злегка захмелілого Шерлока Голмса.

— Мені хотілося би спочатку дізнатися ваше ім’я, — сказав він, дістаючи з шухляди письмового столу блок поштового паперу та олівець. — І адресу, якщо не заперечуєте.

Я відрекомендувавсь і повідомив, що зупинився в готелі «Савой».

Він кивнув, записав інформацію на аркуші й додав, що «Савой» — чудове місце для проживання.

Я погодився з ним, чекаючи, що буде далі.

— Гадаю, це стосується вашої дружини? — сказав він глибоким голосом, який, здається, йшов чи не від самих його п’ят.

— Я неодружений, — відповів я, витягаючи з пачки сигарету і запалюючи її.

Він із надією подався уперед, тож я підсунув до нього пачку. Він вибрав сигарету, черкнув сірником об стіл і запалив її.

— Нині нелегко дістати такі речі, — зітхнув він. — Мої саме вранці закінчилися. Прикро!

Я знову погодився з ним і пригладив рукою волосся, розмірковуючи, що скаже він, коли дізнається, навіщо я прийшов. Боюся, з ним станеться напад.

— Тоді, можливо, шантаж? — з надією сказав він, випускаючи хмарку диму.

— Це дещо заплутаніше, — нарешті озвавсь я, зручніше вмощуючись на стільці. — Ви не проти, якщо я почну з самого початку?

Він ледь помітно скривився, неначе не бажав вислуховувати надто довгу історію, і пробурмотів щось стосовно того, що дуже зайнятий. Я оглянув його убогу контору і вирішив, що він аж ніяк не може бути зайнятий, а радше страждає від комплексу неповноцінності, і повідомив, що мені його порекомендував портьє з готелю «Савой».

Його обличчя вмить прояснилося.

— Страшенно милий хлопчина, — сказав він, потираючи руки. — У давні часи ми не раз працювали з ним разом.

— То, можливо, я вже почну?

Я розповів про Нетту і про те, що ми зустрічалися два роки, і як ми проводили час, а також про те, що днями я прийшов до неї на квартиру і дізнався, що вона вчинила самогубство.

Він ще більше вгруз у кріслі, й на його обличчі застиг спантеличений, ба навіть розпачливий вираз.

Я розповів йому про викрадення тіла з моргу, і він здригнувся. Потому я оповів йому про Анну — як поїхав до неї і що сталося з нею в котеджі.

— Учора ввечері поліція перевезла її тіло в морг Горшема, — завершив я майже тріумфально. Бо я приберіг для нього головний козир — статтю з ранкової газети.

Перш ніж її прочитати, Меррівезер довго шукав свої окуляри, а коли врешті прочитав допис, то на його обличчі було ясно написано, що краще б він її не читав, і я вже пошкодував, що взагалі прийшов до нього.

— Мені сказали, що труп перетворився на попіл, — підсумував я. — Тепер, коли ви знаєте суть справи, що ви думаєте з цього приводу?

— Мій любий сер, — озвався він, туманно махнувши кудись рукою, — це зовсім не мій профіль. Розлучення, шантаж, порушення обіцянки одружитися — так. Але низькопробні любовні драми — ні!

Я з розумінням кивнув.

— Я так і думав, — додав. — Шкода, але нічого — гадаю, знайду для цього когось іншого.

Поки говорив, я ніби ненароком зазирнув у свій гаманець, неначе щось там шукаючи. Я дав Меррівезерові достатньо часу, щоб той роздивився п’ятсот однофунтових банкнот, які я досі носив із собою. Які би проблеми зі здоров’ям він не мав, але гострота зору — а особливо здатність угледіти гроші — у нього була відмінною.

Він випроставсь у кріслі й поправив краватку.

— Як ви гадаєте, чим міг би я стати вам у пригоді? — обережно поцікавився детектив.

Я сховав портмоне — і тут наче хмарка набігла на його обличчя.

— Хотів би дещо з’ясувати в Лейкемі, — промовив я. — Хочу знати все про ту жінку, місіс Брембі. А також зрозуміти, чим займалася Анна Скотт.

Його обличчя прояснилося.

— Таке ми могли би зробити, — сказав він, із надією дивлячись на пачку сигарет на столі. — Ви не заперечуватимете, якщо я...

— Будь ласка, пригощайтесь, — припросив його я.

Він витяг собі сигарету і повеселішав.

— Так, гадаю, ми могли б вам допомогти, — продовжив він, глибоко затягуючись. — У мене тут є один чоловік, дуже розсудливий. Я міг би йому довірити цю роботу.

Його очі на мить заплющилися, потім блискавично розплющилися.

— Знаєте, це взагалі-то не наш напрямок. Тому це вам коштуватиме... г-м-м... трохи дорожче.

— Я добре заплачу, якщо будуть результати, — пообіцяв я. — То які ваші умови?

— Скажімо, десять фунтів щотижня і плюс три фунти щоденно на поточні витрати.

Він із надією глянув на мене, потому збентежено відвернувся.

— За такі гроші я міг би найняти самого Шерлока Голмса, — єхидно процідив я.

Містер Меррівезер хихикнув, прикривши рота рукою. Вигляд у нього був ніяковий.

— Ми живемо у важкі часи, — зітхнув він, хитнувши головою.

Я був радий, що не розповів йому про напад на себе та про типа, котрий переслідував мене на