Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

Однак Філіп виріс дуже сором’язливим. Немовля не розуміє, що його тіло належить йому більше за навколишні предмети, і грається пальчиками на ногах, не відчуваючи, що вони належать йому більше за брязкальце, яке лежить поруч; дитина починає розуміти факт існування свого тіла поступово, лише після того, як відчує біль. Аби відчути своє «я», потрібні схожі обставини; але різниця в тому, що всі ми однаково свідомо вважаємо своє тіло окремим повноцінним організмом, але не кожен вважає своє «я» окремою повноцінною особистістю. Відчуття відокремленості від інших здебільшого з’являється у підлітковому віці, але не завжди розвивається настільки, щоб різниця між індивідом та його товаришами стала помітною для самого індивіда. Таким людям, які помічають самих себе не більше, ніж бджоли у вулику, неабияк пощастило в житті, адже вони отримали найкращі шанси на щастя: їхні вчинки підтримує товариство, а їхні задоволення тому й стають задоволеннями, що ними насолоджується кожен. Вони танцюють у Богодухів день[23] на Гемпстед-Гіт, кричать на футбольному матчі та вітають із вікон клубу в Пелл-Мелл королівський кортеж. Саме через них людину називають соціальною твариною.

Кепкування з його кульгавості допомогли Філіпу зробити крок із несвідомого дитинства до гіркого пізнання себе. Умови, в яких він жив, були такими особливими, що не підкорювалися готовим правилам, які зазвичай непогано працювали, тому Філіпу довелося думати самостійно. Чимало прочитаних книжок посіяли в його свідомості ідеї, які хлопець сам розумів лише частково, і тому вони ще дужче захоплювали його уяву. За завісою хворобливої сором’язливості в ньому зростало ще щось, і Кері невиразно відчував, що стає особистістю. Подекуди ця особистість влаштовувала йому дивні сюрпризи: він робив щось, сам не розуміючи чому, а коли замислювався про це пізніше, нічого не міг збагнути.

Філіп потоваришував із хлопчиком на прізвище Луард, і одного дня, коли вони вдвох гралися у класі, той почав показувати якийсь фокус із Філіповою ебонітовою ручкою з пером.

— Не прикидайся дурником, — сказав Філіп. — Ти тільки зламаєш її.

— Не зламаю.

Але щойно ці слова злетіли з його вуст, ручка розламалася навпіл. Луард налякано подивився на друга.

— Ох, чесне слово, мені страшенно шкода.

По щоках Філіпа побігли сльози, але він не відповів.

— Слухай, у чому річ? — здивувався хлопчик. — Я куплю тобі іншу, точнісінько таку ж.

— Ручка мене не обходить, — пояснив Філіп тремтячим голосом. — Просто мені дала її мама перед смертю.

— Кажу тобі, мені страшенно шкода.

— Пусте. Ти не винен.

Філіп узяв дві половинки ручки і подивився на них. Він почувався надзвичайно жалюгідним і сам не міг пояснити чому, адже чудово знав, що купив цю ручку за один шилінг та два пенси у Блекстейблі, коли приїздив туди минулого разу на канікули. Не міг збагнути, що змусило його вигадати цю жалісливу історію, але почувався таким нещасним, наче вона була правдою. Набожна атмосфера в будинку вікарія і релігійне спрямування школи зробили Філіпову совість надзвичайно чутливою; він підсвідомо вірив, що диявол-спокусник постійно полює на його безсмертну душу, і попри те, що не був правдивішим за інших хлопчиків, збрехавши, завжди страждав від докорів сумління. Думаючи про цей інцидент, він страшенно переймався і вирішив, що слід піти до Луарда і розповісти йому, що все вигадав. Філіп більше за все на світі боявся принизитися, тож два чи три дні тішив себе думкою про болючу радість від приниження на славу Господа, але так нічого і не зробив. Свою совість він заспокоїв, обравши простіший метод, і покаявся лише перед Всевишнім. Однак так і не зміг зрозуміти, чому історія, котру він сам вигадав, так щиро схвилювала його. Сльози, що текли по його замурзаних щоках, були справжніми сльозами. Випадкова асоціація нагадала Кері, як Емма повідомила йому про смерть матері, а він, не спроможний навіть розмовляти від ридань, наполіг на тому, щоби попрощатися з сестрами Воткін, аби вони побачили його смуток і пожаліли його.

14

А потім школу накрила хвиля релігійності. Лайка більше не чулася, а маленькі вибрики молодших хлопчиків сприймали вороже; старші учні, наче єпископи в середні віки, користувалися силою рук, аби направити слабших на доброчесний шлях.

Жадібний до всього нового, Філіп став дуже побожним. Незабаром він почув, що можна вступити до Біблійної ліги, і написав до Лондона листа, цікавлячись подробицями. Йому надіслали анкету, у якій потрібно було вказати своє ім’я, вік та навчальний заклад, а також підписати урочисту обіцянку, що протягом року кожного вечора читатимеш уривок зі Святого Письма, і попросили прислати півкрони. Гроші, пояснили йому, частково потрібні для того, щоби пересвідчитися у серйозності його намірів стати членом Ліги, а частково повинні покрити канцелярські витрати. Філіп одразу ж надіслав документи і гроші, а у відповідь отримав календар (що коштував приблизно пенні), на якому були написані обрані для щоденного читання уривки, й аркуш паперу, з одного боку якого був зображений божественний пастир із ягнятком, а з другого надрукована коротка молитва в червоній рамці, яку належало читати перед тим, як узятися до Святого Письма.

Щовечора хлопчик якомога швидше роздягався, аби йому вистачило часу на своє завдання до того, як загасять лампи. Читав він, як завжди, старанно, не критикуючи історії про жорстокість, шахрайство, невдячність, непорядність і нице лукавство. Вчинки, які нажахали б його, якби відбулися в реальному житті, не викликали осуду в свідомості під час читання, адже до них спонукав сам Господь. Ліга радила чергувати розділ зі Старого Заповіту з розділом з Нового, і якось увечері Філіп натрапив на такі Ісусові слова:

«Коли б мали ви віру, і не мали сумніву, то вчинили б не тільки як із фіґовим деревом, а якби й цій горі ви сказали: Порушся та кинься до моря, то й станеться те! І все, чого ви в молитві попросите з вірою, то одержите»[24].

Особливого враження на Філіпа вони не справили, але сталося так, що через два чи три дні соборний канонік теж вибрав їх для недільної проповіді. Навіть якби Кері хотів її послухати, йому б це однаково не вдалося — учні Королівської школи сиділи на хорах, а кафедра стояла в кутку поперечного нефа, тож проповідник мало не повертався до дітей спиною. Та й відстань між ними була такою, що на хорах чути було лише людину з гучним голосом і поставленою дикцією, а згідно з давньою традицією, каноніка у Теркенбері вибирали, оцінюючи його успіхи в навчанні, а не якості, які можуть