Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

не бігав, якщо цього можна було уникнути, бо знав, що так його кульгавість більше впадає у вічі, і виробив особливу ходу. Здебільшого хлопчик стояв, заховавши хвору ступню за здорову, аби вона не привертала увагу, і постійно насторожено чекав на чиїсь насмішки. Гратися з іншими дітьми у жваві ігри він не міг, тож здавався чужим у шкільному житті. Філіп міг лише спостерігати за їхніми забавками на подвір’ї й відчував, що між ним та однокласниками виросла стіна. Іноді здавалося, що діти думають, наче він сам винен, що не може грати у футбол, а Кері не міг їм нічого пояснити. Він часто залишався на самоті і, попри свій балакучий характер, скоро став мовчазним і почав замислюватися про те, що відрізняє його від інших школярів.

Найкремезніший у дортуарі хлопчик, на прізвисько Співак, його не любив, тож маленькому, як на свій вік, Філіпу довелося стерпіти чимало знущань. Приблизно посередині семестру в школі розпочалася епідемія гри у «вістря». Двоє гравців грали сталевими перами для ручок на столі або лавиці. Ти мусив підштовхнути нігтем своє перо так, аби його вістря опинилося над кінчиком пера суперника, а він мусив запобігти цьому і встановити своє перо над твоїм; переможець, подихавши на пучку свого великого пальця, сильно притискав до неї обидва пера і, якщо вдавалося втримати їх у повітрі, ставав їхнім власником. Незабаром всі грали тільки в цю гру, а найталановитіші назбирали чимало трофеїв. Однак через деякий час містер Ватсон збагнув, що це різновид азартної гри, заборонив її і забрав у хлопчиків пера. Філіп грав у неї досить вправно і віддавав свій виграш із важким серцем, але пальцям так і кортіло знову взятися до справи, тому за кілька днів дорогою на футбольне поле хлопчик зайшов до крамнички і купив рондо[22] на ціле пенні. Він носив пера в кишені й насолоджувався їхньою вагою, але незабаром Співак довідався про їхнє існування. Він теж віддав усе вигране, але зберіг одне велетенське непереможне перо на прізвисько Джамбо і не міг впоратися зі спокусою виграти все, що мав Філіп. Кері знав, що не має переваг зі своїми маленькими перами, але мав сміливий характер і любив ризикувати, до того ж розумів, що Співак не дасть йому спокою. Він уже не грав цілий тиждень і сідав за стіл, аж сяючи від збудження. Філіп швиденько програв два маленьких пера, і Співак уже тріумфував, але втретє Джамбо чомусь зіслизнуло, тож Кері вдалося накрити його своїм. Від радості хлопчик аж застогнав, і саме тоді зайшов містер Ватсон.

— Що це ви тут робите? — поцікавився він, переводячи погляд із Філіпа на Співака, але діти мовчали. — Хіба ви не знаєте, що я заборонив цю ідіотську гру?

Серце у Кері закалатало. Він знав, що буде далі, і неабияк налякався, але до страху додалася ще й радість. Його ніколи не сікли різками. Буде, звичайно, боляче, зате потім він матиме чим похвалитися.

— У мій кабінет, негайно.

Директор повернувся, і діти потягнулися за ним. Співак прошепотів Філіпу:

— Зараз отримаємо на горіхи.

Містер Ватсон тицьнув у нього пальцем.

— Нахиляйся, — наказав він.

Блідий, мов смерть, Філіп спостерігав, як хлопчик смикається після кожного удару, а після третього почув, як він скрикнув. Різка злітала в повітря й опускалася ще тричі.

— Достатньо. Підводься.

Співак випростався. Сльози струмками текли по обличчю. Філіп зробив крок уперед. Містер Ватсон коротко глипнув на нього.

— Тебе я не битиму. Ти новенький. І я не можу вдарити каліку. Йдіть собі обидва і наступного разу будьте слухняними.

Коли вони повернулися в клас, там уже чекало кілька хлопчиків, які якимось таємничим чином довідалися, що сталося. Вони одразу напосілися на Співака, жадібно розпитуючи. Його обличчя досі було червоним, а на щоках виднілися сліди від сліз. Хлопчик кивнув головою на Філіпа, який тримався трохи позаду.

— Йому все зійшло з рук, тому що він каліка, — кинув розгнівано.

Філіп мовчки почервонів. Він відчував, що хлопчики дивляться на нього зневажливо.

— Скільки отримав? — запитав один із них Співака.

Але той не відповів. Йому зробили боляче, і він розлютився.

— Більше не проси мене знову грати з тобою у «вістря», — звернувся Співак до Філіпа. — Тобі добре — ти нічим не ризикуєш.

— Я тебе не просив.

— Не просив?

Він рвучко смикнув ногою і поставив Філіпу підніжку. Той завжди неміцно тримався на ногах і важко впав на землю.

— Каліка, — крикнув Співак.

До кінця семестру він жорстоко знущався з Філіпа, і попри те, що хлопчик намагався не потрапляти йому на очі, школа була для цього занадто маленькою. Кері спробував бути зі своїм ворогом дружнім і радісним; він принизився настільки, що навіть купив йому ніж. Співак ніж узяв, але не заспокоївся. Раз чи два Філіп уже не міг із цим миритися і силкувався вдарити чи копнути старшого хлопчика, але Співак був настільки сильнішим, що впоратися з ним не вдавалося, а намучившись, доводилося просити вибачення. Саме це й пригнічувало Філіпа: приниження та вибачення, які з нього вибивали нестерпним болем, були жахливими. А найгірше, що цим нещастям кінця-краю не було видно. Співаку було лише одинадцять, і до тринадцяти він залишався у молодшій школі. Філіп розумів, що два роки доведеться жити поруч із мучителем, від якого нема порятунку. Щасливим хлопчик почувався лише на уроках і коли лягав спати. До нього часто поверталося химерне відчуття, що все його нікчемне життя — просто сон, і завтра вранці він прокинеться у своєму маленькому ліжечку в Лондоні.

13

Минуло два роки, і незабаром Філіпу мало виповнитися дванадцять. Він був другим чи третім серед учнів першого класу, а після Різдва, коли кілька хлопців перейдуть до старшої школи, мав стати старостою. Він уже назбирав непогану колекцію нагород — нікудишніх книжок на поганому папері, але в розкішних обкладинках, прикрашених шкільним гербом. Його статус звільнив від переслідувань, і хлопчик уже не почувався нещасним. Товариші пробачали Кері його успіхи, пам’ятаючи про кульгавість.

— Зрештою, отримати нагороду — для нього раз плюнути, — казали вони, — крім зубріння, він більше нічого не може.

Колишній страх перед містером Ватсоном теж минув. Хлопець звик до його гучного голосу, а коли важка директорова рука лягала йому на плече, Філіп ясно відчував у цьому жесті добрі наміри. Він мав чудову пам’ять, котра для досягнень у навчанні важила значно більше за розумові здібності, і знав, що містер Ватсон сподівається випустити його з підготовчої школи зі