Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

Знову перевів погляд на отця Бравна, на вікно, котре було позаду священика. Врешті він зрозумів. Однією рукою сперся на бар’єр, перескочив через нього, ніби акробат, нагнувся до низького священика й величезною рукою схопив його за комір.

— Стійте нерухомо, — сказав він пошепки. — Я не хочу вам погрожувати, та…

— Я буду вам погрожувати, — сказав отець Бравн, і його голос став схожий на удари барабана. — Я погрожуватиму вам невмирущим хробаком і незгасним вогнем.

— Ви — химерний черговий, — відповів незнайомець.

— Я — священик, мсьє Фламбо, — сказав отець Бравн. — І готовий вислухати вашу сповідь.

Перші дві зміни страв під час обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» минули успішно й без перешкод. У мене немає копії меню, та навіть якби вона у мене була, ніхто нічого б не зрозумів. Меню було написане супер-французькою мовою кухарів, котрої не розуміли навіть французи. Згідно з традицією клубу закуски були різноманітні й складні до божевілля. Їх сприйняли серйозно, тому що вони були загальновизнаним непотрібним додатком, так само, як цей обід і цей клуб. Згідно з цією ж традицією подали легкий і простенький суп, все це було лише прелюдією до рибного банкету. Обід супроводжувався тією дивною легкою бесідою, котра вершить долі Британської імперії, вона була настільки переповнена натяками, що навіть якби звичайний освічений англієць підслухав її, то нічого б не зрозумів. Членів уряду називали на ім’я, і робили це з якоюсь лінивою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, як подейкували, проклинала через його здирництво, тут хвалили за його посередні вірші або ж поставу в сідлі під час полювання. Лідера торі, котрого всі ліберали мали б ненавидіти, як тирана, трохи критикували, але говорили про нього доволі доброзичливо, так ніби йшлося про ліберала. Видавалося, що політики — дуже важливі особи. І водночас для них було важливо все, окрім їхньої політики. Містер Одлі, голова клубу, був доброзичливим літнім чоловіком, котрий все ще носив комірці часів Гладстона; він був ніби символ цього примарного, але стійкого суспільства. Нічого не зробив у житті — ані доброго, ані поганого. Не був легковажний чи особливо багатий. Він просто був обізнаний у всьому. Жодна партія не могла його обійти, і якби він надумав стати членом уряду, то його, безумовно, взяли б туди. Герцог Честерський, віце-президент клубу, був молодий і пробивний політик. Іншими словами, це був приємний молодий чоловік з пригладженим русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Його вирізняли помірні інтелектуальні здібності й велетенський маєток. Коли згадував якийсь жарт, то використовував його, і результат був блискучим. Коли не міг згадати жарту, то казав, що зараз не час на жарти, і його називали здібним. У приватному житті, в клубі, у своєму оточенні, він був вельми простий і відвертий, і наївний, наче школяр. Містер Одлі, котрий ніколи не займався політикою, ставився до неї більш ніж серйозно. Інколи він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що існує деяка відмінність між лібералами та консерваторами. Особисто він був консерватором навіть у приватному житті. У нього було довге сиве волосся, котре ззаду прикривало комірець, як у старомодних державних мужів, і якщо дивитися на нього зі спини, то складалося враження, що саме такі чоловіки необхідні імперії. Якщо ж дивитися на його обличчя, то він здавався тихим, поблажливим до себе холостяком, котрий винаймає кімнату в Олбені, — саме таким він і був.

Як ми вже згадували, за столом на терасі було двадцять чотири місця і там сиділи лише дванадцять членів клубу. Вони всі якнайзручніше розсілися з одного боку столу й без перешкод могли бачити увесь сад, кольори котрого все ще були яскравими, хоча вечір завершувався доволі похмуро як на цю пору року. Голова клубу сидів посередині, а віце-президент — праворуч. Коли дванадцять рибалок підходили до своїх місць, усі п’ятнадцять лакеїв повинні були (згідно з неписаним звичаєм) стояти вздовж стіни, ніби солдати, котрі зустрічають короля. Товстий господар повинен стояти й сяяти від несподіванки, так ніби він ніколи про них навіть і не чув. Та після першого ж дзенькоту ножів і виделок уся ця армія слуг зникала, залишаючи лише одного або двох, котрі стрімко та безшумно подавали й збирали тарілки. Містер Левер, господар, також зникав, звиваючись у конвульсіях ввічливости. Це було би перебільшенням, навіть нечемністю, якби припустити, що він може з’явитися ще раз. Так, коли подавали основну, рибну страву, то — як би це краще висловитися — тоді видавалося, що десь ширяє жива тінь або відображення господаря. Священна рибна страва (для невтаємниченого ока) була подібна на велетенський пудинг, котрий формою й розмірами нагадував весільний торт. У ньому була незчисленна кількість різновидів риби, котрі врешті втратили ту форму, котру дав їм Бог. «Дванадцять справжніх рибалок» брали оздоблені рибами ножі й виделки й розпочинали трапезу, серйозно, ніби кожен шматочок пудингу коштував стільки, скільки срібні ножі й виделки, котрими вони їли. І, наскільки мені відомо, саме так воно й було. Цю страву поглинали мовчки й завзято. І лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичне зауваження:

— Лише тут уміють готувати цю страву так, як належить.

— Лише тут, — глибоким басом відізвався містер Одлі, повертаючись до нього й похитуючи своєю поважною головою. — Лише тут, і більше ніде. Щоправда, мені казали, що в кафе «Анґле»…

Та в цю мить його перебили, і на якусь секунду він навіть був стурбований зникненням своєї тарілки, та все ж устиг схопити нитку своїх цінних роздумів:

— Мені казали, — продовжував він, — що цю страву могли б приготувати й у кафе «Анґле». Нічого подібного, сер, — він безжалісно похитав головою, ніби суддя. — Нічого подібного.

— Переоцінюють це місце, — впевнено сказав полковник Павнд. Він виглядав так, ніби відкрив рот уперше за кілька місяців.

— Ну, я не знаю, — відізвався герцог Цестерський, котрий був оптимістом. — У певному сенсі це доволі приємне місце. Їм не можна відмовити в.

До кімнати безшумно увійшов офіціянт і зупинився, ніби мертвий. Він зробив це цілком тихо, та всі ці в’ялі й доброзичливі джентльмени, котрі звикли до того, що невидима машина, котра обслуговує їх і підтримує їхнє життя, працює бездоганно, були збентежені несподіваною поведінкою офіціянта. Вони відчували те саме, що відчували б ми, коли нежива природа раптом ожила б, наприклад, коли крісло почало б утікати від вас.

Кілька секунд офіціянт стояв нерухомо, і кожного з присутніх у кімнаті охоплював дивний сором, типовий для нашого часу, коли всі торочать про гуманність, а жахлива прірва між бідними