Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Глава восьма

І понісся я нічними вулицями Единбурга, підстрибуючи на ходу й намагаючись злетіти, як то часто буває уві сні.

Махаєш, махаєш руками, наче птах крилами — і раптом, о диво, злітаєш і летиш. А дзуськи!

Тіло було напхане цеглинами і здавалося важелезним якорем, який утримував на дні океану мою голову, що повітряною кулькою бриніла на мотузочці, понад усе прагнучи вирватися на поверхню, подолавши задушливу товщу води.

Біг і задихався, щоразу важче змахуючи руками. Ноги, груди, спина, шия наливалися розжареним свинцем і тільки голова була п’янко легкою.

Я крутив нею в усі боки, плювався, гарчав, рвав шию, і в якийсь момент хр-р-ря-я-ясь, голова відірвалася і, долаючи земне тяжіння, знеслась у темно-синє небо, що наче тої лютої морозяної ночі над Дніпром було всипане не діамантовими, а штучно-цирконієвими зорями, які виблискували занадто яскраво.

Сягнувши апогею, я побачив далеко під собою Землю, оповиту круговертю циклонів, а потім так само стрімко полетів униз.

Пробившись крізь хмари, моя голова м’яко опустилася на пухку травицю, що встеляла штучний газон на даху височезного хмарочоса, з якого відкривався розлогий вид на нічне місто.

То був Нью-Йорк. Удалині височіли вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру, чіткими абрисами малювався силует Бруклінського мосту, по якому текла безперервна автомобільна ріка.

Я завжди мріяв побувати в Нью-Йорку. Ще в далекій юності непогано вивчивши його топоніміку за мапами, прикинув, що, враховуючи ракурс, хмарочос мав знаходитись десь на місці Статуї Свободи.

Хмикнув здивовано: «Там же довкруж вода, окей, проїхали...».

Над Нью-Йорком, раз у раз визираючи серпом з-за хмар, плив тривожний місяць в останній чверті.

Дах будинку був настільки широкий, що на ньому легко вміщувалося поле для гольфа, два тенісних корти та відкритий басейн. Але найбільше мене вразило те, що відразу за полем починався справжній ліс. Легкий вітерець колихав крони беріз, буків та ясенів, проміж яких деінде виднілися стрункі силуети смерек.

Посеред поля поруч з піщаною улоговиною і маленьким озерцем росла товста розлога осика, у стовбурі якої зяяло чорною плямою глибоке дупло. Осика теж здалася мені якоюсь штучною. У рідкому місячному сяйві її тріпотливе листя скидалося на потерті часом середньовічні таляри.

Хотів було піднятися, але збагнув, що не маю тіла.

— Гей, є тут хто? — запитав, почувши шарудіння у гілках недалекої яблуні, що росла на околиці лісу.

Білий птах, розтривожений моїм прибуттям, стрибаючи з гілки на гілку, поцікавився:

— Хто це?

Відразу не знайшов що і відказати.

Пригадалося щось з раннього Неборака: «Вона піднімається, як голова, відрубана голова волоцюги. Вона промовляє уперше, і вдруге, і втретє свої потойбічні слова».

— Я літаюча голова! — відповів я.

— Чия голова? Чия?

Так і підмивало підколоти дурну пташину: «Я — голова Родіона Раскольнікова», але стримався, бо не хотів, щоб мене вважали хворим на голову. Тут як на митниці або на кордоні — не треба жартувати із правоохоронцями, від яких залежить, чи пропускати тебе в іншу реальність, чи затримати, присікавшись до якоїсь дрібниці.

— Я голова воїна, — вичавив нарешті, згадавши напоучення Наставника.

— Якого воїна? Світлого чи темного?

— Світлого, — бо й дійсно був блондином.

— Тоді я допоможу тобі.

Птахою виявився голуб, якого я годував мигдалевими крихтами в мармуровій кімнаті. Здається, його звали Гебо.

— Хапайся зубами мені за хвіст і я влаштую тобі засідку...

Цікава перспектива — уткнутися носом у клоаку, ге?

Мені й самому було цікаво, як легкокрила птаха впорається з моєю головою, яка за середньостатистичними даними мала б важити десь під шість кеге.

Але Гебо без зайвих зусиль здійняв її у повітря, наче то дійсно була звичайна повітряна кулька, й обережно примостив довбешку посеред гілок, звідки відкривався прекрасний вид на Мангеттен і поле для гольфа. Затрусив хохолком, поправляючи дзьобом трохи розкуйовджене пір’я, і я побачив, що під одним з крил у голуба прилаштоване невеличке люстерко.

— Сиди тихо і дивись уважно.

Сильний порух вітру сколихнув віти яблуні. Декілька стиглих яблук глухо гупнувши, закотилися у штучну траву. Яблука були справжні й залишили по собі в повітрі солодкуватий серпневий аромат. Але моя голова й не поворухнулася. Здавалося, вона міцно приросла до гілок й сама стала яблуком.

Шабаш у Нью-Йорку

Дія перша

Зашуміло-задзеленчало листя сріблястої осики і з того вітру постали на галявині два довгоморді пацюки в окулярах, вдягнені в сірі майки з надписами «Eton high school». Були дуже схожими на тих жевжиків, яких я вчора бачив у пабі містера Мак-Лоха.

Обнюхуючи травицю лискучими носами, заметушилися, мов би щось розшукуючи.

— Тут! — нарешті пропищав грубіший.

Пацюки заходилися спритно рвати штучний газон гострими пазурами.

Ураз над хмарочосом війнув другий вітер, набагато сильніший за попередній. І надуло тим вітром ще двох потвор, одна з яких нагадувала велетенську жабу, вщерть укриту бородавками, а друга виявилася перекошеною в тазу, кульгавою дамою із синім обличчям. Ніс у неї зрісся з підборіддям, а замість очей зяяли два більма.

Привітавшись із пацюками, парочка рушила до осики, випорпала з глибокого дупла купу людських кісток і заходилася спритно збирати конструкцію, скріплюючи її слиною та слизом, який синюшна зішкрябувала з жабенячої спини. Не минуло й хвилини, як під осикою вже стояв трон, увінчаний напівзотлілою людською головою, чий абрис ефектно малювався на тлі веж-близнюків.

Коли війнув третій вітер, то здійняв над галявиною справжню бурю, з якої посипалось на землю усіляке чаклунське причандалля й постали два мерця невисокого зросту, вбрані в довгі савани, та в’юнкий пан у східному тюрбані, з рота якого пихкав вогонь, а замість ніг по землі волочився зміїний хвіст. Один з мерців тримав у руках чорний прапор, у другого на грудях висіла табличка «Black death».

Вони повитягали з кишень пір’я чорної курки, свічки з людського сала, сірку, іржаві цвяхи з гробу поета-самогубця, шматки кінострічок, мотузку, на якій повісився ді-джей, пластикові шприци із залишками зараженої СНІДом крові, передсмертну записку винахідника комп’ютерних ігор та сухе коріння мандрагори. Все це, за винятком свічок, поскладали в мідяні триножники з чашами для куріння, і, запаливши ту гидоту від класичної запальнички «Zippo», закурили галявину сизим димом.

Зі свічками ж вийшла окрема історія. Подавшися до осики, покійники разом зі змієхвостим заходилися розсипати довкола трону білий порошок. Окресливши коло, поштиркали в газон свічки так, що утворився на землі контур перевернутої догори дриґом зірки.

Тільки-но в