Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

— Андрію, — звернувся до нього Гриб, — ти чув, якого «коника» викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку...

Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:

— «От так собі... звичайна історія... Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія... Приїжджає до нас у село два верхівці — шукають „товаріща Богдана“. Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано: „Командіру революціонной повстанческокрест’янской дівізії, товаріщу Богдану“. Видно, хтось сказав їм, що підчас повстання проти Денікіна — Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує „політпросвєт“ дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса „Паризька комуна“, доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав, може яка засідка. Жінка молода — в плач, але ти ж знаєш його!..

Зібрали чоловік двадцять „почесного конвою“ на конях, Богдан на своїй тачанці — приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою „Люїсів“ зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з „Кольта“ добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан „Люїса“ на плече — заходимо в середину.

Орхестра нам зараз марш врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: „Товаріщ Богдан, товаріщ Богдан“, „как би там на счот об’єдіненія обоїх дивізій“ і т. д.

Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: „Товаріщі! Зараз місцевий хор виконає „Інтернаціонал“. Попрошу всіх встати!“ Підняли заслону. Богдан встає і „Люїсом“ до підлоги як гримне!

— Чому „Інтернаціонал“ на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн „Ще не вмерла“!

Підняли галас: — Товаріщ Богдан! Це ж контр-революційна пісня, як можна?

— Як „контр-революційна“? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а „товаришів“ в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн, інакше нам з вами не по дорозі!

Пошептались, згоджуються... Ну, а хор наш просвітянський, як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: „А тепер, товаріші, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!“ Богдан „Люїса“ на плече:

— А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!

Саля так і завмерла. Ми вийшли, на коні, і поки „товариші“ надумалися — були вже за Олександрівкою.»

На дворі почулися голоси. Виглядаю у вікно.

Приїхав якийсь високий, огрядний чоловік, на здоровенному, сірому коні. З ним другий, маленький, на невисокому «кірґізові».

— Боровицький отаман Солонько.

— Дон-Кіхот і Санчо... — сміється Петро Чучупака.

Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати.

Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку — «фінку». За плечима «Люїс», на поясі револьвер і п’ять ґранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.

— Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? — питається чорноліський отаман.

— Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро — пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?

Мамай мотнув головою.

— Добре тобі, на верху... Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися — всю «січ» мені засмерділи.

— Ну, а до мене трипільські, та ось його, пливли! — кивнув Солонько на Чорного.

Петро Чучупака — начальник штабу — піднявся:

— Ну, панове, зібралися всі — можна приступити до діла.

Перш за все, може хто з вас не знає, що позавчора, у Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову чека, воєнкома, всього дев’ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів, — усі прислані, з наказу Коцура, були потоплені в криниці, а над штабом, замість червоного, піднесено чорний прапор анархії. Для нас це має тільки те значіння, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться.

Члени ревкому, українці, Ільченко, Сатана, Хвещук, — прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо.

Друга справа, це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного манастиря як воєнного осередку, чого вимагає положення на Україні.

Третя справа — зв’язок і консолідація наших сил при новій формі організації.

Четверта — налагодження зв’язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею.

П’ята — поки совітська влада ще не окріпла на місцях — мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в м. Кам’янці, на залізниці, і ми рішили, що з Андрія Чорноти вийде не поганий «червоний пристав».

Голос забрав отаман Василь Чучупака.

— Я, панове, нарочито запросив вас, щоби спільно обговорити положення і якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко, або хто інший з Бовтишки та Івангорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці, під натиском обставин, вже зробили те, що треба зробити і нам.

Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне положення на Україні, — щось більше будемо знати, коли повернеться з Києва мій заступник Деркач.

Але одно — ясне. Большевики під цей час не провадять більшої війни на фронтах на Україні. Що твориться на Півдні з денікінцями — не знаємо, але можна припускати, що вони після розгрому не скоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати ще якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а прибуваючі з Московщини частини кидаються на «внутрішній фронт», на приборкання повстанчого руху, на «викачку» зброї і хліба з сіл. Взагалі спішаться з закріпленням свого внутрішнього положення на Україні, можливо передбачуючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішних фронтах.

Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли би орієнтуватися — невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно переходили коло нас, мали декілька успішних боїв з червоними[6], а також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької Армії, — але це ще не є фронт.

Ходять здогадки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це