Ганна Багряна - Дивна така любов, Ганна Багряна

тілами тварин безневинних по хатах варять; а потім каструлі від тих борщів драють-шкребуть-відмивають, бідкаючись на «власть» примарну, — бо щодня — крізь телевізор — за міністрами та депутатами усякими стежать, балаканину їхню дурну слухаючи і вірячи наївно, що доля кожного з них — «людей обнаковенних» — лише від «власті» тієї і залежить… Ото для них життя справжнє. А я тут, бачте, зі своїм мистецтвом занадилася, — «странна якась».

Може, і для Руслана розмови мої неважливими здавалися б, якби не… Якби не любив мене — отак віддано, палко і… дивно так… Бо любов його до мене — приречена… Бо це ж треба: до Надії любов — геть безнадійна…

Але обійняти мене, до серця пригорнути — Руслан не наважується. Стриманий надто. Хоч і парубок уже, а шаріється, коли близько до нього підходжу, і ніби знову стає отим малим, що колись — у балії залізній, посеред хати нашої — помиї солтанівські із себе змивав, луцьку дитячу обома долонями розгублено затуляючи… Тож і до мене ніяковість якась прадавня, із глибин далеких — ще не моїх — повертається. Не наважуюся бодай слова — ніжного, щемливого — до хлопця вимовити. Ніби хтось язика мого на тортури страшні відправити заприсягнувся, якщо скажу Русланові «любий» або «рідненький», або «найдорожчий», або просто — «мій»… І наче ж не шкода мені тих слів, а чогось не виходить ніяк — вимовити їх уголос…

«І що тепер буде?», — запитує в мене тривожно.

«Усе буде так, як не бути не може, — майже словами Валентиновими відповідаю. — Відвезу найкращі свої роботи до Києва, а далі — хай доля сама все підказує… У будь-якому разі — здаватися і зупинятися не збираюся!»

Сама дивуюся впевненості своїй несподіваній — звідки вона взялася?..

«Хочеш у Києві залишитися?», — Руслан знову дурні запитання вигадує.

«Хочу художницею відомою бути, аби не тільки у Києві, а в усьому світі, про мене знали!», — голосно йому кажу, аби второпав нарешті: шляхами простими, буденними ходити — таким, як я, не личить.

Багато хочу. А хіба це — погано?..

На Різдво, тобто на сімнадцятий рік уродин власних, я штуку одну — небачену досі — утнула. Відібрала і поскладала під ліжком найкращі свої картини, написані на справжніх полотнах — фарбами олійними. То нехай — для Києва. А решту, — що аквареллю малювала, — вирішила роздарувати односельцям у день святковий. До кожного двору заходила, з Різдвом вітала, бажала щиро злагоди у родині і… музики піднесеної — у серці. По тому з течки картонної виймала сни свої намальовані — дари для господарів. І так — заки кожну хату, змалку знайому мені, не обійшла.

«Странна якась колядниця Надійка ота, німої донька», — солтанівці про мене гомоніли.

Звісно, «странна». Бо віддавати прийшла, а не брати. Бо з пересторогою завжди люди сприймають усе, до чого не звикли.

Для Руслана у мене окремий дарунок був — портрет його. Але не дорослого намалювала, не парубка звабливого, а отого малого, що у пам’ять мою надійно вкарбований був. Отого, котрий відьмою мене називав і потім вибачався, — переконавшись, що хвоста відьомського насправді у мене немає. Очі блакитні — розгублено відкриті, носик рівненький, пасма волосся чорного нерозчесані стирчать врізнобіч, сорочка — брудна, з ґудзиками відірваними. Нечупара малий. Але ж — гарнюній нечупара! Люблю я його такого, — яким намалювала. Бо він таким — теж — у моїх кольорових снах — увесь цей час — живе…

«Із Різдвом Христовим!», — вручаю Руслану подарунок.

Захоплено розглядає. Усміхається — сам до себе, до зображення власного. Щось впізнає, щось — пригадує… Небагато часу іще минуло — нема чого критися від себе колишнього. Сиджу у його кімнаті, на краю ліжка, рукою хлопчачою невміло застеленого. Стіл порожній, шафа книжкова — без жодної книжки, лише магнітофон касетний японський — із дешевих, а ще — танки, автомобілі, кораблі — експонати дитинства, похованого навіки — пилом вкриті, бовваніють на найвищій поличці. Речі усякі непотрібні, неважливі — на ліжку, під столом, на підлозі, — яке убоге життя парубоцьке!..

«Дякую», — тихо каже.

А тоді картину відставляє убік, обіч мене сідає близько-близько, за руку бере — своєю рукою тремтячою, аж вологою. В очі мої зазирає глибоко, ніби прихистку там шукає — надійного. Дихає гаряче, збуджено.

«Я тебе люблю… Надіє», — пошепки зізнається.

І — відповіді — бодай якоїсь — від мене — чекає терпляче.

Не дочекається!

Підводжуся і кажу, що мені пора… йти… від нього.

Ніяковіємо разом. Несподівано. Руслан за руку мене — тепер вже не бере, а хапає, — аби не втекла, напевно… за ліву руку — ту, що до серця ближче. Із кишені каблучку золоту — з камінцем коштовним — виймає і на пальця мого «весільного» одягнути норовить… Зворушливо і… банально, — коментую подумки, але своєї руки з його руки не висмикую, бо — навіщо?..

«Це тобі… від мене… на день народження… Вітаю!»

«Дякую», — кажу і подарунок Руслановий одразу ж — на середнього пальця — перевдягаю мовчки.

«Завелика, — на погляд запитальний спокійно відповідаю. — Згубити можна. А шкода буде, якщо згублю…»

Підходжу до Руслана, навшпиньки стаю, цілуючи його легенько — у вуста. Без любові — так — не цілують.

І — прощаюся. З ним.

«Стривай!», — кричить, коли я вже на порозі.

Озираюся: пляшку шампанського, непочату в ніч новорічну, підіймає високо над собою. Повернутися мене просить. Я ж із другом найкращим, найвірнішим — у день року величний — за здоров’я своє і терпіння Христове — іще — не випила.

До кімнати повертаємося. Дорогою чую, як мати Русланова — із кухні — страви різдвяні — до столу — нашого святкового — пропонує, — але — «Вона м’ясного не їсть», — відповідь синову має. І — двері замикаються — ізсередини…

Булькає, шумить святковий напій у келихах прозорих, магнітофон — голосом хрипучим, мовою чужою — на порух один Руслановий — відгукується. Мені тужно якось. Незатишно. Боязко. Гірко. До келиха жадібно припадаю. І рідина грайлива у мозок — отрутою — вдаряє. Іще! і — ще! ще! — до непритомності, до забуття, до самого