Еміль Золя - Пастка

до першої години ночі, в темній кімнаті, освітленій кіптявою свічкою, з якої забували знімати нагар, напівпошепки, щоб не розбудити дітей, вони розмовляли про своє одруження. Клод і Етьєн, тихенько дихаючи, спали на одній подушці. Жервеза заговорила до Купо, знову й знову вказуючи на них: отакий незлецький посаг вона йому принесе, але їй геть не хочеться обтяжувати його двома малюками. До того ж це так соромно! І що скажуть сусіди? Усім відомо, що вона мала коханця, усі знають про її минуле. Геть кепсько буде, якщо люди побачать, що вони одружуються, коли ще й двох місяців після того не минуло. У відповідь на всі ці міркування Купо лише знизував плечима. Чхати йому на сусідів! Він свого носа в чужі справи не пхає — передусім тому, що боїться його забруднити! Гаразд, до нього був у неї Лантьє, і що з того? Вона не поводилася легковажно, не приводила чоловіків додому, як це роблять стільки жінок, навіть багатших за неї. А діти підростуть, вони їх виховають, хай йому грець! Ніколи йому не знайти такої працьовитої, доброї, чеснотливої жінки. Зрештою, річ навіть не в цьому — вона б могла блукати по тротуарах, бути огидною неробою, мати цілу купу замурзаних дітей, — йому було б до цього байдуже, бо він її хотів.

— Так, я хочу вас, — повторював він, раз за разом стукаючи себе кулаком по коліну. — Розумієте, хочу вас... І що тут скажеш?

Мало-помалу Жервеза піддавалася. Її серце й розум опанувала легкодухість, викликана цим брутальним бажанням, що, здавалося, скувало її. Тепер, опустивши руки донизу, зі сповненим ніжності обличчям, вона наважувалась лише на несмілі відмовки. Знадвору крізь прочинене вікно плинула лагідна червнева ніч, теплими повівами коливаючи полум’я свічки, яка коптіла червонавим ґнотом. Серед глупої тиші поснулого кварталу було чути лише схлипування дитини якогось п’яниці, що вклався спати просто посеред бульвару. Десь далеко, в котромусь із ресторанів, скрипка витинала хвацьку кадриль на якомусь запізнілому гульбищі. Музика була кришталево-чиста і лунка, як звук губної гармоніки. Купо, спостерігши, що в молодої жінки вже вичерпалися всі заперечення й вона мовчки сидить і тільки усміхається, притягнув її до себе. То була одна з тих хвилин розгубленості, яких вона так остерігалася, схвильована, аж надто зворушена, щоб опиратися й комусь завдавати прикрощів. Але бляхар не зрозумів, що вона йому віддається: він вдовольнився тим, що дуже міцно стиснув її руки, ніби утверджуючи свою владу над нею. Потім обоє протяжно зітхнули, відчувши полегкість від цього слабкого болю, яким вдовольнилася їхня ніжність.

— Ви погоджуєтеся, правда? — запитав Купо.

— Як же ви мене замучили! — прошепотіла Жервеза. — Ви бажаєте цього? Гаразд, нехай буде так... Господи, мабуть, зараз ми робимо страшенну дурість.

Купо підвівся, обійняв її за стан і навмання міцно поцілував в обличчя. Поцілунок вийшов надто гучним, тож він першим спам’ятався, поглянув на Клода й Етьєна й навшпиньки пішов до дверей, стиха промовляючи:

— Тсс! Будьмо розважливими, не треба будити малюків... До завтра.

І пішов до своєї кімнати. Жервеза, тремтячи з голови до ніг, близько години просиділа скраю ліжка, не роздягаючись. Вона була зворушена, вважала Купо дуже порядним, бо на мить уже була подумала, що, оскільки все вирішено, він захоче залишитися спати в неї. Внизу, за вікном, п’яниця голосно стогнав і хрипів, як недорізаний. Хвацька мелодія скрипки вдалині змовкла.

Наступними днями Купо все вмовляв Жервезу завітати якось увечері до його сестри на вулицю Ґут-д’Ор. Проте молоду жінку, що мала несміливу вдачу, дуже страшив цей візит до Лорійо. Вона зауважила, що й самого бляхаря проймав якийсь неясний страх перед цим подружжям. Звісно, він не залежав від сестри, яка навіть не була старшою. Матінка Купо погодиться на цей шлюб, бо вона ніколи не перечила своєму синові. У родині знали, що Лорійо заробляють десять франків на день; тим вони й здобули собі непохитний авторитет. Купо не наважився б одружитися, якби ті не схвалили його вибору.

— Я розповідав їм про вас, вони знають про наші плани, — пояснював він Жервезі. — Боже мій! Яка ви ще дитина! Ходімо сьогодні ввечері... Я ж попереджав вас, хіба ні? Сестра може здатися вам трохи манірною. І Лорійо не завжди буває привітним. Насправді, вони дуже невдоволені, бо якщо я одружуся, то більше не харчуватимусь у них, і їхні витрати зростуть. Але менше з тим, не виставлять же вони вас за двері... Зробіть мені ласку, це конче необхідно.

Ці слова ще дужче налякали Жервезу. І все ж одного суботнього вечора вона таки погодилася на візит. Купо прийшов по неї о пів на дев’яту. Вона вже причепурилася: вдягнула чорну сукню, вовняну муслінову шаль з пальмовими візерунками та білий чепчик, оздоблений мереживом. За півтора місяця роботи вона заощадила сім франків на шаль і два з половиною на чепчик, а стару сукню було перелицьовано, перешито й почищено.

— Вони чекають на вас, — мовив до неї Купо, коли вони йшли вулицею Пуасоньє. — О! Вони починають звикати до думки, що я одружуюся. Сьогодні вони здалися мені люб’язними... До речі, якщо ви ніколи не бачили, як роблять золоті ланцюжки, вам буде цікаво подивитися. У них якраз термінове замовлення на понеділок.

— У них вдома є золото? — запитала Жервеза.

— Певно, що так! Воно там на стінах, долі, геть усюди.

Тим часом вони пройшли під круглими воротами й перетнули подвір’я. Лорійо мешкали на сьомому поверсі під’їзду «В». Купо засміявся й крикнув Жервезі, щоб та міцніше трималася за поруччя й не відпускала їх. Жінка, підвівши голову й примружившись, подивилася вгору на височезну порожню вежу, якою здавалася сходова клітка, освітлена трьома газовими ріжками, по одному на два поверхи. Останній з них, ген нагорі, здавався мерехтливою зіркою в чорному небі. Інші ж два кидали безладно покраяні смуги світла на нескінченну спіраль сходів.

— Ба! — мовив бляхар, піднявшись на другий поверх. — Як пахне цибуляною юшкою! Видно, в когось готувалася на вечерю.

І справді, у під’їзді «В» із засмальцьованими перилами й східцями, з пощербленими стінами й викришеним тиньком стояв сильний запах варива. Від кожного сходового майданчика вглиб вели коридори, звідки долинав страшенний галас і рипіння дверей жовтого кольору із замацаними, аж чорними від бруду клямками. З помийних ящиків під вікнами ширилася смердюча волога, запах якої змішувався з гіркотою смаженої цибулі. З першого й до сьомого поверху було чути,