Тая Смоленська - Няня для дочки чемпіона, Тая Смоленська

Глава 9

Ми залишаємо готель. Просто через центральний вхід. І я не вірю своєму щастю.

Завмираю на секунду, підіймаючи голову до неба, й роблю глибокий вдих. Радію незнайомим людям, звукам двигунів автомобілів, що проїжджають повз нас. Немов після тисячолітнього сну прокинулася й поглянула на світ іншими очима.

Руслан виходить за мною. Він у футболці, джинсах і кепці, козирок якої приховує пів обличчя. Він озирається, немов боїться зустрічі з кимось, потім хапає мене за передпліччя, і ми йдемо вздовж вулиці.

— Журналісти із самого ранку вешталися перед готелем, вочевидь, набридло чекати мене, або охорона їх розігнала, — випльовує він.

Тепер мені стає зрозуміло, до чого ця конспірація. А я наївно вважала, що це через його розмальоване обличчя. Усе виглядає просто жахливо, й мені навіть шкода його. Вранці приходив лікар, оглянув його, приписав мазь і обробив садна.

— Куди ми йдемо? — запитую, щоб хоч якось почати розмову.

— Тут недалеко є вуличка з бутиками, зазвичай там небагато людей, пройдемося там. Тобі ж потрібно щось з одягу? — запитує, навіть не дивлячись на мене.

— Ем, у мене ніби все є. Я ж ненадовго тут, — чи то питання, чи то твердження. Хотілося вірити, що і справді ненадовго.

— Дівчата люблять шопінг, не думаю, що ти виняток, — він звертає в провулок. Рухається впевнено, без мапи в телефоні, що дає зрозуміти — він тут частий гість.

— То що зі зворотними квитками? Я можу їх уже купити? У мене навчання незабаром почнеться, — сміливішаю я і ставлю запитання, яке мене дуже турбує.

Руслан кілька хвилин мовчить. Ця тиша між нами тисне. Знову наводить страх, що не все так просто й ніхто мене відпускати не збирається.

— Нумо про це пізніше поговоримо, — підтверджує він мої здогадки. — Ти поки даєш раду зі своїми обов’язками, а я все ще не вибрав агентство з підбору персоналу. Не до цього було, — відмахується він.

Алмазов знаходить кав’ярню на розі, тут і справді майже нікого немає. Я розглядаю вивіски бутиків і розумію, що простим смертним такий одяг не з їхньою кишенею. Лише світові бренди.

— Ось мапа, йди прогуляйся, придбай, що подобається, а я поки кави поп’ю, — присівши за столик, каже Руслан, дістаючи з гаманця платинову банківську карту. — Пін-код — чотири останні цифри номера картки.

— Ем, — стою ошелешена, не наважуючись протягнути руку до пластику. — Це… неправильно якось. Я ж не твоя дівчина. І взагалі виглядає підозріло. Зізнайся, я зараз піду витрачати твої гроші, а ти заявиш у поліцію, що я злодійка? — нервово сміюся я, стоячи поряд із ним.

— Ти бачиш підступ там, де його немає, Віко. Розслабся, я не твій Стас, — за згадки імені мого колишнього неприємно коле в грудях, на язиці з’являється присмак гіркоти упереміш з розчаруванням, — уяви, що ти на відпочинку і в тебе безлімітна картка. Порадуй себе. Іди, — невизначено змахує рукою й суне мені картку.

Пластик обпікає шкіру.

— Але тут дорого, — хрипким голосом заперечую я.

Руслан підводить голову, ловить мій погляд. Стискає щелепи й кривиться від болю.

— Якщо я вирішу, що ти витратила більше, ніж потрібно, заблокую картку. Мені на телефон будуть надходити повідомлення про списання грошей. Заспокоїлася? — роздратовано.

Киваю, насилу ковтаючи слину.

— Замовиш мені щось поїсти на свій смак? Я, імовірніше за все, в один магазин усього зазирну, і назад. У нас же зовсім небагато часу. Ярослав довго з Кірою не впорається.

— Добре, — погоджується Руслан. — І, Вік, — зупиняє мене, — не намагайся втекти. Твої документи в мене, а поліція, швидше за все, мої фанати. Я скажу, що ти зі мною загравала, я тебе відшив, і ти ображена вирішила мені помститися, роздувши скандал.

— Я навіть не думала, — кліпаю часто-часто, дивлячись на нього.

— Чудово. Біжи, — Руслан опускає голову, поправляє кепку. Уся його увага тепер звернена до телефона в його руках.

Він сьогодні смиканий і нервовий. Сам не свій. Хоча хто я така, щоб знати, який він зазвичай?

Мій шопінг закінчується швидко. Насправді він міг закінчиться ще тієї миті, коли я увійшла в перший бутик, узяла з полиці топ і побачила цінник. Але, по-перше, Руслан дав картку і сказав купити щось так наполегливо, що відмовити було майже неможливо. А по-друге: мені й справді потрібен одяг. Моя валіза, яка залишилася в номері Стаса, імовірніше за все давно прикрашає сміттєвий бак п’ятизіркового готелю.

Тому я вибрала найдешевші речі з того, що було, й розрахувалася за них карткою Алмазова. В наступний бутик навіть не заходила. Весь шопінг у мене зайняв щонайбільше хвилин п’ятнадцять. Про витрачену суму думати не хотілося.

Тому коли я підійшла до столика, за яким потягував каву Руслан, той щиро здивувався моїй появі.

— Щось не так? Пін-код не підійшов? — запитав він.

— Підійшов, — сідаю навпроти й кручу головою на всі боки в очікуванні свого замовлення. Руслан же не забув про мене?

— А що тоді?

— Я вже, — знизала плечима.

— Що вже? — він поправив кепку, зробив ще ковток із чашки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍