Грем Грін - Монсеньйор Кіхот

— Може, він бодай нажене на мене сон, — сказав мер і витяг з кишені в отця Кіхота невелику зелену книжку.

Отець Кіхот лежав горілиць і чув, як його супутник гортає сторінки. В одному місці мер аж реготнув. Отець Кіхот не міг пригадати в Йоне нічого смішного, але ж він читав «Теологію моралі» сорок років тому. Сон і далі його не брав, й оте моторошне привиддя, що наснилось було під час сієсти, невідчепно переслідувало його, наче якась дешевенька мелодійка.

Йому наснилося, ніби Ісуса визволив з хреста сонм ангелів, до яких при одній давнішній нагоді йому порадив звернутись диявол. Отож не було ні передсмертних мук, ні важкого каменя, що його належало відсунути, ні порожньої могили. Отець Кіхот стояв на Голгофі й бачив, як Ісус переможно, під радісні вигуки юрби зійшов з хреста. Римські воїни, і навіть сам центуріон, уклякли перед ним на коліна, а люд Єрусалима посунув схилом нагору, аби вклонитись йому як Богові. Учні й послідовники радісно оточили його. Матір Божа всміхалася крізь сльози щастя. Картина була певна й недвозначна, не лишалося місця сумнівам, не лишалось місця й вірі. Весь світ вочевидь бачив, що Христос — Син Божий.

То був, звісно, тільки сон, усього лише сон, а проте отець Кіхот, прокинувшись, відчув, як серце йому стискає холодний розпач — такий розпач відчуває людина, нараз усвідомивши, що вона обрала діло, яке нікому не потрібне, й мусить жити в такій собі пустелі, на зразок Сахари, де немає ні сумнівів, ні віри, де всі переконані в правдивості одного-єдиного віровчення. І отець Кіхот похопився, що, сам того не помічаючи, шепоче:

— Господи, звільни мене від такої віри… — Потім почув, як на ліжку поряд неспокійно совається мер, і машинально додав: — Звільни і його. — Й аж після того заснув.

3

Стара чекала на них унизу біля сходів. Остання дерев’яна приступка була тріснута, отець Кіхот спіткнувся й мало не впав. Стара перехрестилась і забурмотіла щось до нього, вимахуючи якимсь папірцем.

— Чого їй треба? — спитав мер.

— Наші прізвища та адреси, а також звідки й куди ми їдемо.

— То ж не готельна картка. Просто аркушик паперу із записника.

А стара все бурмотіла, дедалі голосніше, і вже трохи не кричала.

— Я жодного слова не розумію, — сказав мер.

— Бо не навчилися слухати так, як доводиться мені в сповідальні. Вона, каже, вже мала клопіт з поліцією через те, що не записала якихось там пожильців. А вони, каже, виявилися комуністами, їх розшукували.

— Чого ж вона не записала нас, коли ми приїхали?

— Думала, ми не захочемо тієї кімнати, а потім забула. Дайте мені ручку. Не варта справа галасу.

— Досить з неї буде й одного з нас. А надто коли це священик. І не забудьте додати «монсеньйор».

— А куди, написати, ми їдемо?

— Пишіть — до Барселони.

— Ви ж і словом не згадували про Барселону.

— Як знати, може, ще й поїдемо. Їздив же туди ваш предок. У кожному разі я ніколи не вважав за потрібне давати якісь відомості поліції.

Отець Кіхот знехотя скорився. Цікаво, чи визнав би це брехнею отець Йоне? Пригадалося, що отець Йоне досить химерно поділяв брехню на зловмисну, добровмисну і жартівливу. Ця брехня не зловмисна і, певна річ, не жартівлива. Добровмисна брехня — це така, яка вигідна тобі самому чи комусь іншому. А тут начебто ніякої вигоди нікому немає. То, мабуть, це взагалі не брехня. Можливо навіть, що в своїх мандрах вони колись таки потраплять і до Барселони.

Розділ п'ятий

Як монсеньйор Кіхот і Санчо відвідали одне святе місце

— Ви хочете їхати на північ? — спитав отець Кіхот. — Я думав, може, нам усе-таки збочити до Барселони.

— Я повезу вас в одне святе місце, — відказав мер, — де, я певен, вам захочеться помолитись. Їдьмо дорогою на Саламанку, а там я скажу, де повернути.

Щось у меровому тоні насторожило отця Кіхота. Він змовчав, і знову пригадав той-таки сон. Потім запитав:

— Санчо, ви справді вірите, що настане час, коли в цілому світі запанує комунізм?

— Так, я вірю. Тільки я, звісно, того вже не побачу.

— І перемога пролетаріату буде цілковита й безповоротна?

— Так.

— І в цілому світі буде так, як у Росії?

— Цього я не казав. Та й Росія ще не досягла комунізму. Вона лише просунулася шляхом до комунізму далі за інші країни. — Мер по-дружньому прикрив долонею рота отцю Кіхотові. — Тільки не треба, мій любий католику, заводити мову про права людини, і тоді я обіцяю не говорити про інквізицію. Звісно, коли б уся Іспанія була на той час католицькою, то ніякої інквізиції не виникло б, а так церква мусила боронитися від ворогів. У війні ж бо завжди багато несправедливості. Людям завжди доводиться вибирати менше зло, і тим меншим злом може бути й держава, і в’язниця, і табір — атож, а коли хочете, то й божевільня. Нині держава й церква обороняються, та коли настане комунізм, держава відімре. Так само, як відмерла б і папська влада, коли б вашій церкві пощастило накинути всьому світові католицтво.

— А припустімо, що комунізм настане ще за вашого життя…

— Такого не може бути.

— Ну гаразд, тоді уявімо собі, що якийсь ваш прапраправнук з такою ж вдачею, як у вас, доживе до того часу, коли держави не буде. Не буде несправедливості, не буде нерівності… То що він робитиме в житті, Санчо?

— Працюватиме для загального добра.

— Ви, Санчо, безумовно маєте віру — велику віру в майбутнє. А він же такої віри не матиме. Майбутнє вже буде ось, перед його очима. То чи може людина жити без віри?

— Я вас не розумію. До чого тут віра? Людина завжди матиме що робити. Відкривати нові джерела енергії. А ще хвороби — вони будуть завжди, і з ними треба буде боротися.

— Ви певні? Медицина йде вперед невтримною ходою… Мені жаль вашого прапраправнука, Санчо. Здається мені, він не матиме на що сподіватись, хіба тільки на смерть.

Мер усміхнувся.

— А може, з допомогою трансплантацій ми й смерть здолаємо.

— Не дай Боже, — сказав отець Кіхот. — Тоді йому випаде жити в пустелі, що не має кінця-краю. Без сумнівів. Без віри. Як на мене, то краще вже побажати йому щасливої смерті.

— Як це розуміти — «щасливої смерті»?

— Смерті з надією, що після неї щось буде.

— З розрахунком на райське блаженство і всякі такі дурниці? На