Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

подивившись врешті на мене, мовби хотів переконатися, що сказане до мене дійшло. 

— То чому ви просто його не заарештуєте? — ​запитав я. 

— І що тоді? Він знана і впливова особа, має чималий авторитет в академічних і політичних колах, до того ж чоловік небідний. Якщо дійде до суду, то його захищатимуть найкращі меценаси, а наших доказів може виявитись замало… Ми тільки змарнуємо сили та втратимо купу часу. Значно більше користі з цього суб’єкта нам буде, якщо продовжимо стеження, не виказуючи себе. Крім того, я маю вагомі підстави думати, що звичайним шпигунством його діяльність не обмежується… 

— А до чого тут Бейла? — ​моє запитання прозвучало надто голосно, і полковник знаком показав не горланити. 

— Не спішіть поперед батька в пекло, комісаре. Дайте договорити… Час від часу пан інженер читає публічні лекції. Відвідати їх може кожен охочий, хто витримає довгі години монотонного варнякання лектора про перспективи авіації, і навіть пасажирської, та про ймовірність польоту людини чортзна-куди вгору. На Місяць або й вище. Але іноді Лібанський збирає однодумців таємно. Це нечисленне витравне товариство, яке складається заледве з п’яти осіб, засідає найчастіше у нього вдома на Баторія[53], проте іноді вони винаймають люкс у «Ґранді» або й узагалі їдуть із Лемберга. Найчастіше — ​до Дрогобича або до Трускавця. Про що вони говорять на цих зібраннях, ми не знаємо, але, думаю, йдеться там також про науку. 

— Про науку? — ​перепитав я. 

— Так. Про його бісові літальні машини, які можуть служити ворогові. Не забувайте, зрештою, хто платить панові інженеру. 

Полковник загасив у попільничці недопалок. Мені також страшенно захотілося курити, але я стримався. Здавалось, якщо зараз потягнуся за своїм портсигаром у кишені, то ризикую недочути найважливішого. 

— Оскільки ми дізналися про ці таємні лекції відносно недавно, то, крім самого Едмунда Лібанського, імен інших учасників достеменно не знаємо, — ​сказав Редль. — ​Хоча, що я кажу… Одне з них відоме. 

Він втупив у мене сповнений насмішкуватості погляд. 

— Ваша Бейла, пане Вістовичу, належить до найближчого оточення пана конспіратора. І про це я хотів би поговорити з вами детальніше. 

— Звідки у вас така певність щодо Бейли? — ​нервово запитав я. 

— Важко помилитися, якщо вона серед них — ​єдина жінка. Крім того, та, яку ми й так давно тримаємо на оці, — ​незворушно відповів полковник. — ​Не подумайте лихого, комісаре. Мені вона потрібна тільки, щоби дістатися до вас. Так, як потрібний ключ, аби відімкнути непробивну скриню. 

Редль одним ковтком допив свій алаш, мовби нагороджуючи себе таким чином за вдало викладені факти. Я запалив цигарку і спробував краще зосередитись, відігнавши емоції геть. До нас невдовзі навідався кельнер і запропонував поповнити чарки. Полковник, не цікавлячись моєю думкою, одразу погодився. За якийсь час поруч із шахівницею знову з’явилася випивка. Мій келишок «Бернардинської» був спітнілий від зимної горілки і приємно милував око. Я незчувся, як випив її одразу всю. Дивно, але замість того, щоб бодай трохи сп’яніти, я почувався тепер тверезішим, ніж тоді, коли сюди зайшов. 

— Словом, комісаре, пропоную вам вибрати, — ​повернувся до розмови Редль, перед тим знову оглянувши залу, — ​або ми заарештовуємо вашу єврейку й усе в неї випитуємо. Або… 

Він затягнув нестерпно довгу паузу, і я ладен був за це вчепитися йому в горлянку, мов розлючений пес. 

— …або? — ​підігнав його. 

— Або ви нам допоможете з цією справою, — ​закінчив Редль. 

— Яким чином? 

— Думаю, ви самі згоджуєтесь: спочатку вивідайте про Лібанського все, що можливо, у своєї пасії, а далі розпочніть стежити за ним. Звісно, можете робити одночасно перше і друге, але в підсумку я хочу, щоб ви добули мені стільки незаперечних доказів шпигунської діяльності цього засранця, щоб його меценаси не мали потім на суді жодного шансу. Ніхто в Лемберзі не впорається з такою роботою краще ніж ви. 

Розуміючи, що не мушу відповідати одразу, я не поспішав. Зручніше вмостився на своєму стільці, загасив недопалок і запалив наступну цигарку. Потім перевів погляд на шахівницю, вдаючи, ніби й справді обдумую наступний хід. Втім, я добре знав, що ситуація на дошці така ж паскудна, як і поза нею. Білі програвали чорним, я програвав полковнику. Хотілося ще випивки, проте варто було стриматись. Принаймні поки що. 

— Думаю, ви маєте додаткові запитання, пане Вістовичу, — ​озвався Редль. — ​Ба більше, два з них можу навіть вгадати. 

Я відвів погляд від шахів і мовчки подивився на нього. Полковник продовжив: 

— Найперше вам цікаво, як ви будете поєднувати з цією справою свої поліційні обов’язки. Чи не так? 

— Так. 

— Можете на якийсь час про них забути. З вашим шефом я домовлюся сам. Вже відсьогодні, якщо хочете, матимете лише одне завдання — ​повністю зосередитись на Лібанському. 

— Красно дякую. 

— А ще, певен, вас цікавлять гроші. 

— Яка проникливість, полковнику! — ​іронічно зауважив я. 

— Вам і далі платитимуть у поліції. Крім того, з цього моменту ви будете отримувати ще й платню в Evidenzbüro, — ​сказав він абсолютно сухим канцелярським тоном. 

Я сіпнувся, ніби мене раптово вкололи голкою. 

— Яку ще платню? 

— Гаразд, якщо відмовляєтесь, то й ми не проти заощадити… 

— Стривайте, чорт забирай! Поясніть до пуття, на якій підставі мені будуть платити? 

— Ми зазвичай винагороджуємо своїх агентів, комісаре. Досвід показує, що з грішми у кишені вони працюють краще, ніж на дурняк. 

— Отже, я тепер агент Evidenzbüro? 

— Чекаєте привітань? Ну що ж, вітаю!.. 

— Ідіть до дідька, полковнику! Ми не домовлялися, що мене буде зачислено у штат. 

Редль скривив посмішку, яка, втім, була радше схожа на звіриний вищир. 

— Бачу, я вибрав не той шлях і не ту методу, — ​стомлено промовив він. — ​Легше нам буде дістатися до Лібанського через Бейлу. 

Тепер уже він дістав із кишені якусь купюру і вдав, що збирається йти. Я знав, що цей хитрий лис блефує, але все одно стримав його. 

— Чекайте. 

Редль завмер. 

— Добре, хай буде по-вашому. Вважатимемо, що ви мене завербували. 

— Я волів би послуговуватися іншим визначенням. Скажімо, «схилив до співпраці». І, знаючи деякі ваші побоювання, Вістовичу, хочу одразу запевнити, що з армією ви нічого спільного не матимете. Для вас передбачено роль виключно цивільного конфідента. 

На цих словах він простягнув мені руку. Зціпивши зуби, я її потиснув, і з цього моменту почалась моя робота на імперську секретну службу. 

Далі Редль продовжив трохи інакшим, вже не настільки діловим, а радше змовницьким тоном: 

— Під столом невеликий шкіряний портфель. У ньому копії паперів та світлин, які у нас підшиті до «Справи авіатора». Це вам допоможе. 

Я обережно зиркнув униз, хоч і не сумнівався у його словах.