Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

Брудно-рудого кольору портфель і справді був майже біля моїх ніг і нагадував пса, який чекав там подачки зі столу. Хто-небудь сторонній не зміг би сказати впевнено, кому ця річ належить, мені чи полковнику, тож і забрати її зі собою міг будь-хто з нас. 

Мені спало на думку, що Редль, попри впевнену поведінку, все ж когось побоюється. Хоча, може, це був і не страх, а просто професійна обережність. Бо навіть я знав, що наше місто кишить росіянами, різного ґатунку шпигунами та терористами, а також місцевими радикальними москвофілами, які мають очі та вуха у найнесподіваніших місцях, як‑от в урядових установах чи у банках. А що вже говорити про звичайну кав’ярню на площі Ринок. 

— Тільки затямте, комісаре, загубити ці документи — ​означає самому собі стрілити у голову, — ​додав він. 

Я не відповів. Востаннє глянувши на шахівницю, де моє становище і далі залишалося жалюгідним, і ніякого порятунку для білих не було, я взяв із-під столу портфель і підвівся. 

Після короткого прощання полковник докинув мені вслід, що партію ми коли-небудь закінчимо. Я не сумнівався і навіть уявив, як під час наступної зустрічі він безпомилково розставляє на дошці фігури, й мої поневіряння продовжуються. Хотів би я знати, за що Господь обдарував Редля такою феноменальною пам’яттю на додачу до шахового таланту і життєвої вдачі. 

На вулиці, попри теплий весняний вечір, мене пройняли дрижаки. Випивка, яка зазвичай заспокоювала, тепер, здавалось, навпаки роз’їдала мої нерви, і думки летіли геть із голови, мов бджолиний рій. 

Я сердився на Бейлу і водночас за неї хвилювався. Намагався вирішити, як діяти далі: зізнатися їй у всьому, розповісти, в яку халепу втрапив, чи таємно вивідувати у неї те, що потрібно Редлю? І чи дотримає він слова? Чи справді їй дадуть спокій, якщо я візьмуся за цю роботу? 

За мить я спохопився, що стою на місці, поруч із таким самим нерухомим кам’яним Адонісом, чия фігура прикрашала фонтан на розі площі Ринок. У ногах античного героя лежала туша вбитого кабана, і я щиро в душі побажав, щоб цим кабаном був полковник Альфред Редль. 

До мого помешкання на Вірменській звідси було заледве кілька хвилин неспішної ходи, і я справді рушив, ніби прогулюючись. Не поспішав із двох причин: по-перше, все ще розмірковував над своїм гівняним становищем і намагався вжитися у роль агента імперської розвідки, а по-друге, хотілося довше подихати вологим весняним повітрям, яке приємно заспокоювало розпечені тютюновим димом легені. Курив я сьогодні цілий день, починаючи від першої вранішньої цигарки натщесерце, потім під час наради у шефа, який істеричним голосом зачитував нові постанови Намісництва[54], під час двох допитів, аби заспокоїтись і не розтовкти пики ґвалтівникові й злодієві, під час обіду в кав’ярні Шнайдера і під час поїздки на Замарстинів, де зустрічався із поліційними конфідентами. Кожного дня я смалив, як добрячий локомотив, який мусить пахкотіти, щоби не вибухнули його котли. Подейкують, що куріння шкодить, але це брехня. Інакше я б давно врізав дуба. 

Було невтямки, як ця пізня весна могла відчуватися тут, посеред кам’яного міста. З його сопухами, які сочилися зі старих підворіть, та аромати, що линули з відчинених кав’ярень і крамниць. Я радо прогулявся би зараз де-небудь між деревами замість того, щоби скніти вдома. І навіть почав згадувати, які місця у Львові найкраще пасують для прогулянок. Найперше — ​це, ясна річ, Стрийський парк, наймальовничіший і найбільший з усіх, площею понад 80 морґів[55]. Туди можна вибратись на цілих пів дня і нескінченно блукати хвилястими алеями, краями глибоких ярів та узвишшями пагорбів. До нього, втім, далеченько. Значно ближче було до старовинного Єзуїтського саду[56], який починався одразу навпроти Галицького сейму. На відміну від Стрийського парку тут завжди було людно і гамірно. Алеями сновигали торговці льодяниками, шоколадом і печивом, довгі «колєйки»[57] тягнулись до яток із льодами[58], вареними сосисками та марунами[59]. 

Під куполом паркової ротонди, який тримався на декількох доричних колонах, частенько вигравав оркестр пожежної команди. Мене завжди дратував цей велелюдний вертеп, а от моя колишня дружина обожнювала там бувати. Не тому, що так сильно любила прогулянки й розваги просто неба, а тому, що тішилась, коли її впізнавали. Красуня Анна Каліш, знаменита галицька акторка, обожнювала славу в усіх її проявах: коли після вистави, збуджені й захоплені адоратори надсилали їй у гримерку велетенські букети квітів та коштовні презенти, і коли її талант вихваляли газети, чи коли на парковій алеї люди раптом завмирали, чоловіки знімали капелюхи й усміхалися їй, а жінки метали в її бік сердиті погляди-блискавки. 

Окрім цих двох парків, були ще й інші. Скажімо, Високий Замок, який височів на однойменній горі, звідкіля вдень відкривався прегарний вид на місто. І де, за жодних обставин, я не радив би вештатись вночі. Ця місцина належала до так званої ІІІ дільниці Жовківського передмістя, і кожний ранок тамтешньої експозитури поліції у невеликому будинку на вулиці Об’їзній починався з перерахунку трупів, знайдених на Високому Замку з першими променями сонця. 

Те саме стосується і парку біля Личаківської рогатки[60]. Хоча ні, там небезпечно не лише вночі, але й за дня. Особливо, коли на поближньому стадіоні «Сокіл» відбувається гра в копаний м’яч. Глядачі-вболівальники з ворожих таборів нерідко сходяться навкулачки. А що поліція тоді жене їх до дідька зі стадіону, то продовжують вони протиборство у парку. Нерідко справа завершувалась не лише вибитими зубами чи зламаними ребрами, але і ножовими пораненнями. 

Я, однак, міг би пройти ще сотню-другу метрів, минувши Домініканський собор, і вийти до Губернаторських Валів, де навпроти будівлі Намісництва було розбито гарний сквер із тінистими кленами і платанами, або далі, попри костел кармелітів, дістатись на вулицю Куркову[61], а звідти до Міської стрільниці — ​колись тут вправлялося зі зброєю Стрілецьке братство. Утім, у теперішні часи братчики змінили карабіни та револьвери на сталеві пера й авторучки, замість пороху і куль мали атрамент[62] і папір, а замість стрільбищ — ​сиділи у теплих кабінетах, прицілюючись поглядом хіба що у підлеглих. Братство перетворилося на панський клуб багатих і впливових львівських достойників. Парком своїм, на щастя для містян, вони й далі опікувались. Їхні слуги на совість дбали про старезні липи й осики, висаджували свіжі квіти на клумбах, посипали рінню прогулянкові доріжки, чистили та підфарбовували пам’ятник Яну ІІІ[63]. 

До Стрільниці я дістався би за якихось десять хвилин, але все ж, пройшовши вздовж короткої Домініканської вулиці[64], біля ресторації «Морське око» повернув ліворуч і подався убік Вірменської. Згадалося, що маю при собі важливий портфель, з яким краще не вештатись. 

За спиною раптом почувся гучний юнацький сміх. Я озирнувся і побачив двох гімназистів, один з яких, указуючи пальцем на стіни кам’яниці, у партері якої була ресторація, голосно розповідав другові про сороміцькі барельєфи, які містилися просто над головами тих, хто сиділи на літній терасі «Морського ока». 

— А тут, пане шановний, прошу звернути увагу на ось цього моцного мужа, що напівлежить-напівсидить, — ​говорив