Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

до армії. Багато років тому, закінчивши на догоду батькові військову академію, я зняв мундир і більше не вдягнув його жодного разу. Армія, з її ідіотичною муштрою, підлабузництвом до зверхників і сліпою покорою старшому за званням, була мені осоружною. 

З полковником нас, як не прикро, пов’язувала ще одна спільна таємниця: ми з ним виявились клієнтами одного банку в Берні. Причому кожному з нас було відомо, звідки гроші в іншого. Свої я отримав колись як гонорар за слідство у Пруссії. І на додачу, мені дозволили перевести їх у Швейцарію, не сплативши ані пфеніга[49] податку. Редль отримував прибуток, працюючи на приватні шпигунські агенції, не раз при цьому маючи справу з інформацією, пов’язаною з державною безпекою Австро-Угорщини. Цей чоловік ходив по лезу ножа і не раз, мабуть, був за крок до розстрілу. 

Ми обидвоє мовчали, ненавидячи один одного і потайки бажаючи один одному наглої смерті. І справді, якби хтось із нас простягнув ноги, іншому жилося би значно легше. 

Написавши мені запрошення до гри у шахи й не додавши підпису, Редль знав, що я відразу збагну від кого воно. Якось ми вже мали з ним партію в «Атлясі». Здається, перед Різдвом 1905-го, власне, після мого «прусського» розслідування. Пригадую, я грав за білих, і ми тоді не закінчили. 

Зайве говорити, як сильно мені не хотілося йти на зустріч, але я добре розумів, що ігнорувати полковника не варто. Занадто велику владу він мав. Крім того, через дурницю не марнував би часу. Причина мусила бути справді поважна. 

Я зайшов до «Атлясу» рівно о восьмій. Полковника побачив одразу. Зрештою, мені відомо було, яке місце у кав’ярні він собі вибере: столик ліворуч від дверей біля вікна. Звідти добре видно вхід і значну частину зали. Через вікно, за потреби, можна спостерігати за перехожими на площі, самому при цьому ховаючись за фіранкою. 

Редль був одягнений у цивільне: світло-сірий двобортний піджак, поверх сорочки з високим комірцем і широкою краваткою. Поруч, на підвіконні, лежав його мелонік[50]. Я наблизився і, сухо привітавшись, сів навпроти нього. 

— Ви не в гуморі, комісаре? — ​запитав він із удаваною байдужістю. 

— Чому ж? Я щасливий провести з вами вечір п’ятниці, полковнику, — ​сказав я з отрутою в голосі. 

Його тонкі губи скривились у посмішку, і короткі вусики підстрибнули. Очі, і так не надто виразні, зменшились до щілинок. 

Редлю, як і мені, було за сорок. Волосся він мав темне, підстрижене коротко, по-армійському. Щоки з моменту нашої останньої зустрічі дещо округлились. Видно, жилося йому незле. 

— Не треба іронізувати, — ​зазначив він. — ​Я заберу у вас рівно стільки часу, скільки ви будете готові мені присвятити. 

Підійшов кельнер із шахівницею в руках. Коли він поставив її перед нами, я з подивом побачив там нашу незавершену попереднього разу партію. 

— Сподіваюся, точно все пригадав, — ​не без гордощів сказав полковник. — ​Перевірте, пане Вістовичу. 

— На жаль, у мене не така чудова пам’ять, — ​мусив визнати я. 

— Тоді не маєте вибору. 

— Чи панство зичить собі чогось? — ​нагадав про себе кельнер. 

— Мені чарку алашу[51], — ​перший замовив Редль. 

— Мені «Бернардинської»[52], — ​сказав я. 

Офіціант кивнув і рушив до шинкваса. 

— Ніхто з нас не став абстинентом із часу останньої зустрічі, — ​пожартував полковник. 

— Ніколи не довіряв непитущим. Людина, яка свідомо позбавляє себе задоволення від випивки, ненавидить усе найкраще в цьому світі та здатна на страшні речі, — ​докинув я. — ​Більшість маніяків, з якими мені доводилось мати справу, були абстинентами. 

Ми закурили, і я придивився до фігур на шахівниці, потроху пригадуючи давню партію. 

— Здається, мій хід… 

— Саме так, комісаре. 

Якусь мить я і Редль сиділи мовчки, зосередившись на грі, ніби й справді прийшли сюди тільки для того, щоб завершити шахову дуель. Насправді ж чекали, коли кельнер принесе замовлення, а точніше — ​коли той піде і не наближатиметься якийсь час до нашого столика. Імовірність того, що йому заманеться підслухати нашу розмову була невелика, проте і зайва обережність, як відомо, ніколи не шкодить. 

Нарешті випивка опинилася поряд із шахами на столі, і Редль зміг перейти до діла: 

— Справи з кар’єрою в поліції йдуть гівняно, еге ж, Вістовичу? — ​почав він. 

Я сердито відвернув погляд спершу до вікна, а потім перевів його на свій черевик, що визирав з-під столу. Той був не начищений і взагалі знав кращі часи. Давно треба було купити інше взуття. 

— Ви про це збиралися поговорити, полковнику? — ​у кінці важкого тижня навіть не хотілося стримувати роздратування. 

— Не зовсім, — ​Редль підніс чарку до рота і відпив. — ​Маю для вас роботу, комісаре. 

Я підвівся й насадив на голову капелюха. 

— На все добре, — ​кинув йому без зайвої церемонії. 

— Я б, на вашому місці, дослухав до кінця, — ​незворушно зазначив той. 

— Назвіть хоча б одну причину, через яку я мушу затриматись тут бодай на мить. 

— Їх дві: перша — ​це випивка, яку ви замовили. 

Продовжуючи стояти, я вихилив одним духом свою горілку і поклав поруч пів крони. 

— А друга? 

— А друга — ​це Бейла Цайсель. Приваблива єврейка, яку ви чудово знаєте. І з якою вас пов’язують дещо аморальні, проте досить романтичні стосунки… 

Я важко опустився на стілець. Авжеж, годі було знайти вагомішої причини. 

— Знав, що у HK — Stelle всі ви покидьки, — ​вирвалось у мене. 

Редль задоволено усміхнувся, ніби це був неабиякий комплімент. 

— Що ж, комісаре, тепер ви принаймні уважно мене вислухаєте. 

Він запалив папіросу, глибоко затягнувся і видихнув струмінь диму. Я мимоволі приглянувся до його правиці. З насторогою, ніби замість цигарки, той тримав зброю. Проте крізь синю пелену диму я бачив лише довгі випещені пальці з доглянутими нігтями. Вказівний і середній стискали цигарку, безіменний мав на собі коштовний сигнет. Через усю тильну частину долоні тягнувся тонкий шрам — ​найпевніше від рани, яку колись було завдано флоретом або легкою шаблею. Я без труднощів міг уявити цього довготелесого і гнучкого чоловіка на дуелі в білій сорочці, завмерлого у фехтувальній стійці зі зброєю напоготові. Редль був скурвисином, але не боягузом. 

— Майже рік ми стежимо за таким собі Едмундом Лібанським, — ​продовжив полковник. — ​Це інженер-авіатор, підприємець, а до всього — ​сраний соціаліст. Лібанський — ​не справжнє його прізвище, він вихрещений єврей з роду Моншайнів. 

Редль говорив, притишивши голос, а його погляд блукав по кав’ярні. Точніше, говорячи, він обмацував очима присутніх, перевіряючи, чи ніхто з них до нас не дослухався. 

— Руку готовий дати на відсіч, що Лібанський шпигує для Росії. Кілька разів він отримував щедрі грошові перекази з Києва. Причому вони надходили не сюди, не до Львова, а до Дрогобича і двічі до Самбора. 

Він помовчав,