Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

в такому факті мало. Але дітям не поясниш, чому мама не каже словами, а мукає і виє. І це ще дрібниці.

Курінь, що влітку діти збудували у лісочку неподалік, став для Белки схованкою. Сидить там і сидить. Холодно, дощ. Але сидить. Як побитий собака, їй туди приносять їжу — то Довид, то моя Любочка. Поставлять біля входу, умовляють поїсти. Вона ну ніяк. Уночі виходить начебто погуляти. Не заходячи в хату, до дітей. А вони плачуть. Цікавляться. Де мама? Плюс жахлива антисанітарія з її боку.

Ми з Довидом порадилися і прийняли важке рішення віддати Белку на тимчасове лікування в лікарню, у Халявин.

Лікарі казали, що її стан може змінитися на краще. Існує непевна можливість такого розвитку.

Але у всіх своє життя. І наше з Любочкою життя продиктувало нам такий закон: узяти до себе молодшого хлопчика Йосипа двох років. До повного одужання Белки. На скільки вийде, на стільки узяти. В рамках патронату.

Григорія і Володимира взявся тягнути Довид. Зібрав бебехи, продав хижку Євсея з Белкою, свій будиночок з пристойним городом, і поїхав в Остер. Чому в Остер — незрозуміло, але вільному воля. Мабуть, під впливом Зуселя Табачника.

Наш з Любочкою вчинок був зустрінутий моїми колегами з ентузіазмом. Кожен прагнув узяти участь. Продуктами зі своїх городів, домашніми заготовками та іншим. Але їжа — половина справи.

Скоро, через два місяці по тому, як її поклали в лікарню, стало зрозуміло, що Белка до здорового стану не повернеться. Вирок лікарів виявився безжальним, але чесним. За що їм спасибі. Зайва надія нікому не допомагала. Тільки гірше.

Так у нашій сім’ї з’явився юридичний син. Назавжди, як ми пообіцяли з Любочкою одне одному і самому хлопчику теж. У присутності Ганнусі.

Минуле відсунулося вдалину. І бачилося, як у сніговому тумані.

Але ось якось у неділю я пішов на базар.

Попереду було свято — Новий рік. З довгим наказом Любочки, в радісному піднесеному настрої я йшов чудовою дорогою — мимо колишньої П’ятницької церкви, свого часу наполовину висаджену на повітря. Але білий сніг укрив важкі рани війни, і здавалося, що це не руїна, а пагорби і пухнасті узгір’я, а під ними чистота і, можливо, майбутня трава і квіти.

Чомусь пригадався Діденко з його думкою щодо Бога. Ну, хіба не зрозуміло, якби Бог був, як він затуманював дітям голови, хіба ж Він допустив би таку війну? Не допустив би. Проста логіка. Я навіть постояв секунду і до себе твердо сказав на адресу Діденка: «Без логіки все може зійтися. Будь-які кінці з будь-якими кінцями. А з логікою — ні. З логікою голову не задуриш».

І тут на мене налетіла Лаєвська. У всій своїй красі. Лисиця навколо шиї, пухова хустка, гарне пальто дуже в талію. Білі бурки з коричневою обробкою. Причому на підборах. Ось вона на цих підборах і не втрималася, посковзнулася. І вчепилася в мене.

Підвела вгору очі і скрикнула:

— Ой, товаришу Цупкий!

— Цупкий, особисто Цупкий, — кажу, — а хто ж вас, Поліно Львівно, серденько, підтримає, щоб ви не гепнулись! — засміявся я від душі.

Був гарний настрій.

Лаєвська посміхнулася на весь нафарбований ротик, я побачив золоту коронку. А раніше не було. Я б помітив. Важлива прикмета.

— Михайле Івановичу! Я саме до вас збиралася. До свята щось принести.

І так сказала, начебто милостиню пообіцяла.

Я суворо відповів:

— Нічого нам не треба. У нас усе є. Діти ситі, одягнуті, взуті. Спасибі.

І рушив далі своєю дорогою.

Але Лаєвська не відпустила.

Тягне назад за лікоть:

— Я не тільки від себе. Я від людей. І Євочка Горобчик дещо хоче передати. Пам’ятаєте Євочку? Сестричку бідної Лілечки? Пам’ятаєте?

І за своєю звичкою полізла мені своїми червоними губами просто в обличчя. Фіксою блимає. Зіницями. Жах!

Я спинився:

— Ну що ж, заходьте. Увечері ми завжди вдома. Гуляти холодно. Заходьте. Тільки ненадовго. Йоська прихворів. І Ганнуся бухикає.

Лаєвська розуміюче закивала і вже вслід мені стиха вигукнула:

— Ви просто герой, Михайле Івановичу! Просто герой. Я всім розповідаю. Ви просто герой. Чистий тобі герой. Чистісінько. Еге ж.

Скільки вона ще разів повторювала про героя, не знаю. Вуха мені відразу заклало, ніби вибухом.

Прийшла Поліна Львівна рівно за два дні до нового 1953 року. Ввечері. Годині о десятій. Тобто о двадцять другій. Так пізно порядні люди в гості, де родина, не пхаються. Навіть через гостинці.

Потуркотіла над дітьми — ті вже спали, як годиться. Особливо розчулювалася щодо Йосипа. Зрозуміло — сирота. Сироті — перша ложка, як кажуть у народі. І правильно. А як же.

Любочка дуже переживала, що Лаєвська з’явилася без особливого запрошення, а ковдрочки на дітях старенькі. Чисті, теплі, але дуже витерті тривалим вживанням. Ще сама Любочка ними вкривалася в дитинстві. Терміново взялася переміняти ковдри, але я заборонив. Прокинуться — а це неприпустимо: заради показухи псувати дітям життя. Вони уві сні здебільшого й ростуть.

Перейшли на кухню. Там стояла моя розкладачка. Я вже приготував собі постіль. Добре хоч не роздягнувся. Був у галіфе від форми і в майці. Будемо відверті, вигляд мав пристойний. А Любочка в халаті. Не перший сорт, звичайно. Звідки ж у нас шовковий який-небудь перший сорт, якщо двоє дітей? І Любочка з роботи пішла, тому що Йосип хворобливий, а від нього і Ганнуся чіпляє болячки. В садку не встежать. А рідна мати встежить.

Лаєвська сіла на табурет, обвела поглядом наше господарство.

Любочка почала пропонувати частування у вигляді чаю з варенням, але Лаєвська посміхнулася і попливла своїми тілесами в коридор.

Повернулася з повною торбою.

Виклала на стіл гостинці. Сало, кілька банок домашньої тушонки, приблизно кіло моркви, бурячка штуки чотири, торбинку з рябою квасолею. В особливому згортку — шоколад. Не плиткою, а важкими шматками, чорний, твердючий.

Сказала:

— Шоколад — дітям вашим. І Любочці, звісно, їй як матері теж треба.