Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Це від Єви. Горобчик. У неї такий залицяльник завівся, такий залицяльник… Він дістав. Ну, наразі неважливо. Важливо, що до вас дійшло. До вашого столу, так би мовити.

Люба подякувала. Я тільки сподівався, щоб не розплакалася. Ми ж не голодні сидимо. Ситі.

Кажу Лаєвській:

— Спасибі вам, Поліно Львівно, від усієї душі. А за шоколад ви не хвилюйтеся. Все до крихти дістанеться дітям. Можу вам дати розписку. Ми з Любочкою підпишемося.

Лаєвська головою хитнула. Навіть не всією головою, а тільки обличчям.

— Навіщо ви мене хочете образити, Михайле Івановичу… Та ще й при Любочці, святій жінці. Ну, я на вас не в претензії. У вас і робота важка, і все інше. І мені важко. Якби ви тільки знали. Та ви ж знаєте. — І Поліна Львівна знизу зазирнула мені в очі. Як вона вміла. По-особливому. — Перепрошую, що пізно прийшла. Але тільки в цю хвилину приїхала. Так у вантажівці тряслася, думала, душу розтрушу, не кажучи про банки-склянки. З Остра просто до вас. Поки гостинці не завітрились. Знаєте, з рук у руки. Тут і Довид передав, і товариш його, Зусель Табачник.

І за лікоть мене торкнула. Ніби ненавмисно, як зазвичай у неї. Але струмом пробило.

— Як там братики нашого Йосипка? — Люба стала прибирати зі столу бляшанки і торбинки. Було видно, що намагалася не поспішати. Але поспішала. Я її очима осаджував, але вона нічого не могла із собою вдіяти.

— Діти почуваються добре. Оточені з усіх боків турботою. Рідний дід — не жарти. А про Белку вам не цікаво?

Люба скинулася.

— Ой, звичайно, цікаво. Нам у Халявин далеко добиратися. Тим більше взимку. Але ми з Мишею збиралися відвідати. Так, правда ж, Мишко?

Я відповів чесно:

— Нам зараз не до Белки. Хоч вона і хвора, і нещасна. Ми дитя рятуємо. І врятуємо.

Лаєвська знову кивнула обличчям:

— Еге ж. Рятуєте. Правильно. І люди теж так уважають. А Белка зовсім погана. І себе не впізнає. Товче одне: «Євсей не вбивав, Євсей не вбивав». Що вона таке має на увазі, ніхто зрозуміти не може. Спостерігається нав’язлива маячня. Так лікарі кажуть. Я вже там, у лікарні, промовчала, а сама так думаю, ясно ж, як на долоні: Белка має на увазі, що Євсей сам себе не вбивав. Саме це вона і каже. Так, змиритися з самогубством, з безвідповідальним учинком батька дітей — це вам не абищо. Ось вона і збожеволіла. А ви як думаєте, Михайле Івановичу? Ось ви працівник органів. А я ж бачу, ви зі мною абсолютно згодні. І якщо хто-небудь це питання підніме, люди ж базікають, ви знайте, що саме таким чином слова Белки я й розтлумачую всім, хто цікавиться. І ще ось що, радість у мене. Євочка Горобчик приїжджає в Чернігів на постійно. І Малка з нею. Євочка на словах просила переказати: Михайлу Івановичу щире вітання і найкращі побажання. Не сумнівайтеся, вам усі вдячні. З усіх боків вдячні. І Зусель за вас Бога молить. Вам це, звичайно, смішно, але я думаю, гірше не буде. Тим паче він за своєю ініціативою. Ви ж ні до чого. А він нехай молить. У парі з Довидом. І дітей вчать. Ну та добре. До школи підуть — школа виведе їх на правдивий шлях. Усе. Пішла я. Я маю час. Не завжди, але вибрати можна. І хата гарна, тепла. Ви, щоб дати собі відпочинок, можете до мене діток приводити. Або я сама прийду — заберу їх — і гуляти поведу, та погодую, і помию. Я вмію. У мене своїх троє було. Трохи старші за ваших. Дівчатка, між іншим.

І так радісно вона про своїх убитих дітей сказала, начебто вони самі собою виросли і від неї виїхали в далекі краї. А вона тепер замість них — наших просить у тимчасове користування.

Любочка тут не витримала — розплакалася.

— Спасибі. Спасибі, Поліно Львівно. Даремно, звичайно, ми вас не потурбуємо. Але в крайньому випадку — звичайно. Спасибі.

Лаєвська обійняла Любочку, аж Любочки моєї стало не видно.

Я пішов проводжати. Пропонував повністю до хати. Але Поліна Львівна рішуче відмовилася.

Я її провів через найтемніше місце — через провулок до площі, і вона почала прощатися.

Відповів в її ж дусі:

— Спасибі і до побачення.

Вона помахала рукою просто в моє обличчя. Як туман перед собою розігнала.

Я пішов швидко. Але озирнувся. Лаєвська стояла на місці. Не дивилася мені вслід. Стояла собі і стояла. Дивилася під ноги. В сніг.

Любочка не могла заснути. Питала, як нам віддячити Поліні Львівні.

Я запевнив, що спеціальної подяки не треба. Люди допомагають людям. Так у війну було. Так і зараз. Якщо спеціально довго дякувати, опиняєшся у принизливому становищі. Ніби й не розраховував на людське тепло. Треба просто бути людьми. І якщо Лаєвській знадобиться наша допомога аж до крові, треба здати кров.

Такий приклад заспокоїв Любу.

Тепер про Євсея. Справу відкрили і тут же закрили — очевидне самогубство.

Балачки Лаєвської наводили на різні думки. Я зіставив її різноманітні заяви неприємного толку, і виходило, що вона котить на мене бочку. Котить і котить. Котить і котить. І сама не знає, що котить і для чого.

Будьмо відверті. Я не забув свою поїздку в Остер. Після мого повернення з Рябини — просто на похорон Євсея — я не помітив з боку Довида ніякої зацікавленості в розмові зі мною крім тих дітей і Белки. Якщо у нього щось було на думці — то пропало в результаті сімейної трагедії. Зусель — не рахується. Дурко.

Коли ми оформляли документи на Йосипа, Довид усе підписав моментально. Завдяки моїм зв’язкам справа пройшла скоренько. Отже, тепер мене з Басіним нічого не пов’язувало. Ну, рідні брати Йосипа при старому. То й що? Чи мало у війну розкидало дітей з різних родин? Що ж, тепер одну сім’ю з усіх розкиданих збирати і разом поневірятися?

Я сам не раз думав над смертю Гутіна. І виходило, що