Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Хоч мирне життя давно знову увійшло в свої права, мені хотілося, щоб спустили іменний наказ, щоб мені призначили: забути справу Горобчик, забути про те, що мене поливає брудом усіляка дрібнота, переважно євреї, що мені треба ворушити старе і заглядати далеко в нове — щоб передбачити.

Але наказу такого ніхто, крім мене, мені дати не міг. Нікому ж на землі не могло спати на думку.

Таким чином, я повернувся в Чернігів. Любочка зустріла мене добре.

Ганнуся вішалася мені на шию кожну секунду і казала:

— Татусю, татусю! Любесенький мій татусю.

Дівчинці чотири з чимось, а вона розуміє, що таке любов у родині.

Свій швидкий приїзд я пояснив Любочці бажанням скоріше побачити її і відчути її ласку. Вона зраділа.

Ми намітили спільну поїздку до Києва — купити дещо з господарства і для Ганнусі, що росте не щоднини, а щогодини.

Але мене терміново відкликали з відпустки.

Євсей Гутін застрелився з табельної зброї. У себе в сараї.

Белки майже не стало — сама тінь хиталася. Діти — нічого. Трималися з розгублення й нерозуміння.

Довид Срулевич поводився по-молодецькому. Я зголосився організувати похорон. Але він усе взяв на себе.

Обґрунтував:

— Час такий, що єврейські похорони тобі робити не можна. Не так зрозуміють. А ми з Белкою хочемо, щоб по-єврейськи. Без рабина, але все ж таки. Я потихеньку сам кадиш прочитаю. Зусель теж від себе помолиться осторонь, від людей подалі, але хтось обов’язково вгледить. А в разі чого на мене вкажуть. А ти тут ні до чого. Правильно? Не ображаєшся?

Покійний Євсей лежав на підлозі. На простирадлі. Як у євреїв вимагається за законом. Стрілився він у серце. Обличчя мало добрий вигляд.

На всіх підвіконнях свічки.

У Довида комір сорочки надірваний. У Белки сукня трохи зіпсована — по шву розпорота.

Я запитав — чому?

Довид мотнув головою — звичай.

Страждають, отже. Одяг на собі рвуть. Зрозуміло.

Заходили люди.

Жінки голосили. Чоловіки мовчали.

Зусель бубонів в іншій кімнаті. Розгойдувався, голова накрита смугастим покривалом, з-під нього й лунало бубоніння. Молитва.

Я згадав Діденка.

Кажу тихенько:

— Громадянину Табачник, вам привіт від Діденка.

Зусель мене ніби не почув. Але забубонів голосніше. І захитався сильніше.

Я не наполягав. Момент не той.

На кладовищі підійшли товариші зі службі. Казали слова. Але всім було зрозуміло: вчинок Євсея засуджується. Зі скорботою, але засуджується одноголосно.

Євсей порушив основну заповідь: офіцер, тим паче комуніст, має право стрілятися тільки в одному-єдиному випадку — через неминучий полон. Завдати максимальної шкоди супротивнику — і дивлячись смерті в обличчя, застрелитися. Це є героїзм. Євсей пішов на свій учинок за мирного часу. Це як?

Громадян єврейської національності було багато. Юрба різного віку. Євсей — людина відома. Тим більш — Довид. Виявили пошану, розійшлися.

Товариші з міліції трималися окремим гуртом. Всі у формі. Темно-синя. Як небо ясної осені. Гарно. Кобури шкіряні. У багатьох трофейні, з війни доношували. Чоботи, звичайно, начищені. Хоч і йшли до ями багнюкою.

Мене, як близького друга, викликали сказати слово на прощання.

Я сказав:

— Дорогий Євсею. У тебе залишилися сини. Ми їх не кинемо. Нашій Батьківщині потрібні всі сини. Твоя родина буде щаслива, хоч і без тебе. Спи спокійно.

Я не казав про обов’язок, про бойову молодість, про нагороди Євсея. Я казав про те, що боліло у нього на серці в ту саму хвилину, коли він спускав гачок. Коли куля летіла йому в серце.

Розумію, дехто мене засудив. Але інакше сказати я не міг. Правда просилася назовні. І я її від себе відпустив.

Як Довид обіцяв, так і сталося: після того як присутні покидали землю у яму і стали розходитися, він ненастирливо і тактовно прочитав молитву.

Зусель відійшов за кущі і там схлипував по-своєму.

Ну, це його діло.

Натомість Табачник, мабуть, за своєю ініціативою засунув під голову Євсею згорток — релігійний смугастий причандал і щось іще. Довид пояснив на мій німий погляд: талес і кіпа.

— Єврею там, — Довид кивнув угору, — без цього не можна.

Показуха. Хоч і потаємна, але показуха.

Ну, Белка, діти, — казати не буду. Описати неможливо, хто має серце. У кого нема — обійдеться одним словом: жах.

Була на похороні й Лаєвська. Дивилася на мене. Мружила очка. Губи нафарбувати не забула. Я хотів між іншим запитати, що ж вона макінтошик свій шовковий ніде не роздерла?

Лаєвська підійшла до мене, взяла під лікоть і довірливо прошепотіла:

— Добре, що Євсей у серце прицілився. А то якби в голову — зовсім погано. У закритій труні — нестерпно. Згодні?

Я машинально кивнув, але стримано зауважив:

— Чому в закритому? Прикрили б голову, а тулуб на видноті.

Поліна гмикнула і відійшла.

Так, мені як фронтовику не раз доводилося переконуватися: хто вмер, тому вже добре. Якщо важка смерть, то трошки інша справа. Але в основному після закінчення процесу — все одно вічний спокій.

Ось і Євсею стало добре. Тим більш просто в серце.

Перед живими виросло питання: що робити з дітьми? Троє хлопчиків. А Белка сама. Ну, Довид, звичайно. Але мати є мати, і на ній головна турбота про харчування та одяг, виховання і таке інше. А Белка саме здала позиції стрімко й одним ударом.

Громадськість із роботи допомагала. Зібрали кошти. Я й збирав. Ми з Любочкою зробили чималий внесок з останнього, що мали. Вона проживала з Белкою і дітьми кожну вільну хвилину, разом із Ганнусею йшла і робила все, що треба і можна. І словами, і руками.

Згодом стало зрозуміло: Белка з’їхала з глузду. Дивного