Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

всіх трудящих мусульман Росії і Сходу». У ній, зокрема, проголошувалося: «Мусульмани Росії, татари... Криму... Влаштуйте своє національне життя вільно і безперешкодно. Ви маєте право на це... Ви самі повинні бути хазяями вашої країни»[75].

Кримські татари вирішили реалізувати надане їм право на самовизначення. Курултай представників кримськотарського народу обрав 12 грудня 1917 року національний уряд — Директорію і проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою «Крим для кримчан». Водночас створений уряд не ставив за мету розрив історичних, економічних, культурних та інших зв’язків з Україною. Таке становище аж ніяк не влаштовувало більшовицький уряд Росії. Вищеназване звернення до мусульман Росії мало більше пропагандистський характер. Голова Раднаркому РРФСР В. Ленін роз’яснював тим, хто був проти «права націй на самовизначення»: «Ми за право відокремлення (а не за відокремлення всіх!)... Відокремлення зовсім не наш план. Відокремлення ми зовсім не проповідуємо. Загалом ми проти відокремлення»[76]. Заява курултаю кримськотатарського народу не тільки була сприйнята негативно, але й серйозно налякала більшовиків.

Раднарком Росії не визнав самовизначення кримських татар, оголосивши їх урядом «контрреволюційним» і таким, що має ще один страшний гріх: спирається на підтримку з боку Центральної Ради і визнається нею. А Центральна Рада, ця «злочинна зрадниця народу», надумала з допомогою кримськотатарських військ «захопити у свої руки спочатку всі міста Криму, а потім і грізну фортецю революції — Севастополь»[77].

Нова російська радянська імперія прагнула за будь-яку ціну зберегти за собою цей стратегічно важливий півострів та Чорноморський флот. Ось тут і ставало в пригоді лукаве (а політичне лукавство було суттю більшовицьких інтриг) гасло про право на самовизначення. Це лукавство було настільки безмежним, що ігнорувало навіть такі поняття, як «нація», «народ», «етнічні кордони». Водночас проголошувався якийсь незбагненний абстрактний конгломерат інтернаціональної територіальної автономії, що не має чіткого пояснення й сьогодні, але завжди використовується в імперських політичних цілях. Сьогодні, наприклад, це Абхазька республіка, Південна Осетія, Придністровська Молдавська республіка. Тоді на території, де проживали українці, було витворено такі псевдодержави, як Одеська радянська республіка, Донецько-Криворізька республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Кубанська республіка тощо. Мета одна — утримати таким чином Україну в складі нової імперії.

Як створювались такі «республіки», можна простежити на прикладі Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди. Рішення про її створення було спричинене прагненням відірвати Крим від України.

З цією метою ЦК більшовицької партії у березні 1918 р. направив у Крим члена Петроградського комітету РКП(б), члена ВЦВК А. Слуцького. А перед тим для зміцнення більшовицької організації Таврійської губернії туди прислали Ж. Міллера (учасника революції 1905 р. у Ризі) і Ю. Гавена (латиша, члена Мінусінської Ради). Як бачимо, ці люди були надто далекі від проблем Криму і Таврійської губернії — як територіальних, так і національних.

Та, незважаючи на такі «дрібниці», Ж. Міллер і Ю. Гавен за добре вже відомим і не раз перевіреним сценарієм 2–5 березня 1918 р. скликали губернську більшовицьку конференцію. На ній 20 делегатів (!), що їх вдалося зібрати, винесли рішення про скликання з’їзду Рад. 7–10 березня 1918 р. на з’їзді Рад Таврійської губернії створено таврійський ЦВК Рад. Головою Центрального Виконавчого Комітету стає Ж. Міллер, а Ю. Гавен, звичайно, його заступником.

Маючи фінансову підтримку (Петроград вислав 49 млн. карбованців)[78], відповідні інструкції, вони зібрали 19 березня 1918 р. таврійський ЦВК Рад, де і проголошено Радянську Соціалістичну Республіку Тавріду (РСРТ). Головою Ради Народних Комісарів РСРТ було призначено А. Слуцького.

Люди, які очолили цю «республіку», були настільки некомпетентними, що поспіхом включили до її складу і частину території Української Народної Республіки. Довелося Раднаркому РРФСР поправляти своїх енергійних ставлеників, роз’яснювати, які території можна віднести до Республіки Тавріди. Через два дні, тобто 22 березня 1918 р., ЦВК РСРТ змінив своє попереднє рішення, вилучивши з її складу Дніпровський, Бердянський і Мелітопольський повіти України, в яких, за переписом 1897 р., переважну більшість населення становили українці.

«Хитрість» з утворенням РСРТ, як показали наступні події, не спрацювала. Так, у ноті німецького кайзерівського уряду, яку передав 3 травня 1918 р. наркомату закордонних справ Росії посол Мірбах, відзначалось: «Імператорський уряд дасть повну силу праву на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання щодо Криму, який до цього часу належав до Таврійської губернії, буде предметом російсько-українського договору»[79].

Однак відсутність міжнародного визнання і підтримки серед місцевого населення не завадили більшовицькому керівництву ЦВК і РНК РСРТ успішно грабувати кримчан і вивозити на північ хліб, зерно, продукти, виконувати вказівки Раднаркому Росії. Відомо, що протягом лютого-квітня 1918 р. з Криму, в основному до Москви і Петрограда, було відвантажено понад 3,5 млн. пудів хліба. В останні ж дні березня і на початку квітня майже щодня до РРФСР відправлялось 150–200 вагонів пшениці. Інтенсивне викачування продовольства призвело до різкого зниження посівних площ, великої нестачі продуктів харчування, а відтак — до загрози голоду в Криму. Відвернути його вже у 1919 р. вдалося тільки завдяки своєчасній допомозі України. До Криму було відправлено 420 тис. пудів борошна, 109 вагонів цукру, і проблема була розв’язана[80].

Така влада, не маючи підтримки у населення півострова, особливо сільського, довго протриматися не могла. Намагання відокремити Крим від України підірвали авторитет ЦВК. Тому в листі до Орджонікідзе в березні 1918 р. Ленін закликав проводити гнучкішу лінію щодо України, у тому числі в Криму. «Слуцький, — писав він, — не зрозумівши всієї складності виниклої ситуації, гне яку-небудь іншу спрощену лінію — тоді його треба осадити рішуче, пославшись на мене. Негайна евакуація хліба й металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії з залученням до справи селян, рішуче і беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні, на український лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсіенком — він повинен тепер називатися просто Овсієнком. Те саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших...

Втлумачте все це, тов. Серго, кримським товаришам і добивайтеся створення єдиного фронту оборони»[81]. Малася на увазі організація боротьби проти Української Центральної Ради і німецьких військ, що вступили на Україну згідно з Брестським мирним договором, який підписали з Німеччиною уряди РРФСР і Української Народної Республіки. Таким чином, у зв’язку з тим, що радянська Росія уклала з кайзерівською Німеччиною мирний договір, Ленін вимагав у наведеному документі зміни тактики, перелицювання російських військ на український лад і продовження боротьби «нової» Росії проти демократичної революції в Україні. Це ще більше ускладнювало