Василь Арсенович Чумак - Україна і Крим: спільність історичної долі, Василь Арсенович Чумак

до Криму, делегація звітувала про участь у з’їзді народів на засіданні Мусульманського виконавчого комітету. Комітет, заслухавши доповіді А. Озенбашли й Д. Сейдамета, схвалив діяльність делегації і висловив солідарність з українським народом та його рішучою боротьбою за національне самовизначення. Було вирішено делегувати своїх представників до Центральної Ради. Про цю подію 23 вересня 1917 р. повідомила Кримська газета «Голос татар».

Під впливом позиції Центральної Ради, її успішного протистояння Тимчасовому урядові, Мусульманський виконавчий комітет, його лідери Н. Челебі-Джихан, Д. Сайдамет, А. Озенбашли та інші підготували і провели 1–2 жовтня 1917 р. з’їзд кримських татар. З’їзд висловився за перетворення Росії на федерацію республік і областей, автономію Криму, обрання кримськотатарського парламенту — Курултаю. На з’їзді було сформовано першочергові завдання курултаю, а саме: видання законів для кримських татар, безпосередню участь у створенні територіальної автономії Криму, а, також, висунуто кандидатів у депутати Всеросійських Установчих Зборів. Ними стали відомі кримськотатарські діячі Д. Сейдамет, А. Озенбашли, А. Айвазов, А. Баданинський, С. Хаттатов[66].

Варто наголосити на взаєморозумінні між Центральною Радою та Мусульманським Виконкомом і підтримці права кримських татар на національну автономію[67]. Так, у листопаді 1917 р. Центральна Рада запевняє Мусульманський Виконком, що не має територіальних претензій стосовно Криму і підтримує національний рух кримських татар[68].

Скинення Тимчасового уряду і взяття влади більшовиками після жовтневого перевороту у жовтні 1917 р. докорінно змінило ситуацію на території революційної Росії. В Третьому Універсалі Центральна Рада проголосила про включення до складу Української Народної Республіки тільки територій, щодо яких не виникало спірних питань. Мова йде про три північні повіти Таврійської губернії — Дніпровський, Бердянський і Мелітопольський. Вона також підтримала ідею створення в Криму обласної автономії, так як півострів утратив економічні й політичні зв’язки з Росією, а його міські думи, земства, ради не визнавали влади більшовицького уряду на чолі з В. Леніним.

Акт включення до складу УНР північних повітів Таврійської губернії (Бердянського, Дніпровського, Мелітопольського) викликав негативну реакцію більшості політичних сил Криму, за виключенням українських партій. Проте, Мусульманський Виконком сприйняв цю подію спокійно, пов’язуючи питання про національне самовизначення кримських татар з підтримкою його Центральною Радою Мусульманський Виконком 15 листопада 1917 р. виступив з відозвою «Про владу в Криму». У Відозві наголошувалось на необхідність створення на кримському півострові автономії «без гегемонії якоїсь народності над іншою» за принципом «Крим для кримців»[69].

Зауважимо, що лідери Мусвиконкому заперечували наявність намірів щодо відриву Криму від Росії, підкреслюючи, що татари Криму федералісти і вирішення питання Кримської автономії цілком відносять до компетенції Кримських Установчих Зборів та Курултаю кримськотатарського народу. Про це Д. Сейдамет заявляв у пресі, зокрема, в газеті «Таврический голос» від 18 листопада 1917 р.

В цей час, 20–22 листопада 1917 р. в таврійській губернії було створено Раду народних представників — антибільшовицький уряд. Він був сформований на з’їзді делегатів міських дум, земств, місцевих рад з участю всіх національних організацій, у тому числі українських і Мусульманського Виконавчого Комітету. На з’їзді, також, було заявлено про невизнання більшовицького уряду — Раднаркому на чолі з Леніним і співробітництво з Центральною Радою.

А 28 листопада 1917 р. розпочалися в Бахчисараї засідання Курултаю кримськотатарського народу. Центральна Рада вітала своєю телеграмою утворення Курултаю. Курултай виступив за скликання Всеросійських Установчих Зборів і проголошення республіки в межах півострова. На Курултаї було обнародувано першу кримськотатарську Конституцію — Кримськотатарські основні закони. В ній проголошувалося рівноправ’я всіх етносів майбутньої Кримської Народної Республіки, обрання Кримського парламенту — Всекримських Установчих зборів[70].

Курултай своїм рішенням утворив Директорію — кримськотатарський уряд у складі п’яти осіб. Головою уряду призначили Н. Челебі-Джихана. Директорія взяла на себе керівництво всіма справами кримськотатарського народу і заявила про підтримку крайового уряду — Ради народних представників. Для боротьби з більшовицькими загонами в Криму 19 грудня 1917 р. створюється Кримський штаб на чолі з Д. Сейдаметом і полковником А. Г. Макухіним. Центральна Рада не тільки визнала штаб вищим військовим органом в Криму, але й здійснювала всіляку його підтримку[71]. Більшовицький військово-революційний комітет, утворений у Севастополі, розв’язав бойові дії проти Курултаю та Ради народних представників. За вказівкою Раднаркому Росії було направлено бойові кораблі та загони матросів в Євпаторію, Керч, Феодосію, Севастополь, Ялту та інші міста для наведення «революційного порядку». Очевидці розповідали, що «В Севастополе шли массовые расстрелы... В Евпатории над убиваемыми... всячески измывались и подвергали их нечеловеческим пыткам... В Симферополе тюрьма была переполнена и ежедневно из нее вызывали людей на расстрел «пачками»[72].

Жорстокий терор більшовицької влади проти кримського населення, в тому числі кримськотатарського, викликав вороже його ставлення до нової влади, її реквізицій, продовольчої диктатури, примусових мобілізацій, брутального насилля, пустопорожніх обіцянок.

Автори фундаментальної монографії «Крим в етноподітичному вимірі» (керівник авторського колективу М. І. Панчук) наголошують, що «особливо гостро вже на першому етапі революції постало питання про Чорноморський флот, який в умовах розпаду царської армії, слабкості власних збройних сил України, а також зовнішньої та внутрішньої боротьби навколо Криму являв собою реальну силу, що могла впливати на перебіг подій у боротьбі за владу на півострові. Питання про його приналежність було надзвичайно актуальним, і навколо нього не вщухала боротьба»[73].

Так, Третій Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив з 20 жовтня по 1 листопада 1917 р. у Києві, ухвалив окрему резолюцію з приводу українізації Чорноморського флоту. В ній підкреслювалось: «...Чорноморський флот в своєму складі має 80 відсотків українців і находиться на територіальних водах України, з’їзд постановив, щоб Генеральна Морська Рада приступила негайно до українізації Чорноморського флоту...»[74].

І тільки в січні 1918 року Центральна Рада, не зважаючи на те, що за умовами Брестського мирного договору Чорноморський флот відходив до РРФСР і мав залишатися поза бойовими діями, видала закон про перехід його під юрисдикцію Української Народної Республіки. Цей крок Центральної Ради був зроблений уже після проголошення історичним IV Універсалом 9 (22) січня 1918 року незалежності України. Він скоріше за все був зв’язаний зі сподіваннями на німецьку підтримку в цьому питанні. Хоч, як показав подальший перебіг подій, ці сподівання виявилися марними.

Жовтневий переворот у Петрограді, мирний договір підписаний у Бресті між країнами Четвертного союзу, Росією і Україною, німецька окупація України в кінцевому рахунку привели до перетворення Криму на плацдарм, де зіштовхнулися інтереси України, Росії і не в останню чергу — Німеччини. Нижче зупинимося на цьому докладніше.

Рада Народних Комісарів, тобто більшовицький уряд революційної Росії, в грудні 1917 р. звернулася з декларацією «До