Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

ме­не знак, то дай му гро­ші в за­пе­ча­та­ній пач­ці. Але пам’ятай си,- і тут Гот­ліб зніс гріз­но пе­ред нею ку­ла­ки,- ні­ко­му о мні не ка­жи ані сло­ва!

- Нікому?

- Нікому! І то ти на­ка­зую! Ані йо­му, ані слу­гам, ні­ко­му! Най ніх­то в Дро­го­би­чі не знає про ме­не. Хо­чу, що­би ми ніх­то не до­ку­чав. А як ска­жеш ко­му, то пам’ятай со­бі!

- Але ж, си­ноч­ку, ту те­бе ви­ді­ла служ­ни­ця.

- Тота мал­па? Ска­жи, що піс­ла­нець від ко­го або що! Ка­жи, що хо­чеш, лиш о мні ані сло­ва. А як­би він діз­нав­ся, що я жи­вий і ту при­ход­жу, або як­би хто слі­див ме­не, або що, то пам’ятай со­бі, та­ко­го вам на­роб­лю ли­ха, що й не спа­м’я­та­є­те­ся. Хо­чу жи­ти со­бі на свою ру­ку, та й го­ді!

- Боже мій! - скрик­ну­ла Риф­ка, за­ла­му­ючи ру­ки.- До­ки ж так бу­деш жи­ти!

- Доки ме­ні ся схо­че!

І з ти­ми сло­ва­ми Гот­ліб пі­дій­шов до вік­на, от­во­рив йо­го, не­мов хо­тя­чи пог­ля­ну­ти в сад, і в од­ній хви­лі ско­чив вік­ном над­вір. Риф­ка зір­ва­ла­ся, скрик­ну­ла, під­біг­ла до вік­на, але Гот­лі­ба вже й слі­ду не бу­ло. Тільки ви­со­кі ло­пу­хи в са­ді ше­ле­ві­ли­ся, не­мов щось ти­хо між со­бою ше­по­чу­чи.

В тій хви­лі вбіг­ла служ­ни­ця, блі­да і за­ля­ка­на, до по­кою обіч спальні і по­ча­ла кри­ча­ти:

- Пані, па­ні!

Рифка жи­во отя­ми­лась і ство­ри­ла две­рі.

- Пані, що вам та­ко­го? Ви кри­ча­ли, кли­ка­ли ме­не?

- Я? Те­бе? Ко­ли? - пи­та­ла Риф­ка, по­чер­во­нів­ши, мов грань.

- Та те­пер. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що па­ні кри­ча­ли.

- То в твоїй дур­ній го­ло­ві кри­ча­ло, мал­по якась! Марш до кух­ні! Чи я ти не ка­за­ла аж то­ді при­хо­ди­ти, ко­ли тя зак­ли­чу?

- Але ме­ні зда­ва­ло­ся, що мя па­ні кли­чуть? - нес­мі­ло за­ки­ну­ла служ­ни­ця.

- Марш до кух­ні, ко­ли ти ка­жу,- крик­ну­ла Риф­ка,- і най ти на дру­гий раз не здається ні­чо, ро­зу­мієш?..

 

 

 

Минуло вже три не­ді­лі від зак­ла­дин. Ле­онів дім швид­ко здви­гав­ся до­го­ри: під­ва­ли­ни бу­ли вже по­ло­же­ні, і фрон­то­ва сті­на з те­са­но­го ка­мін­ня зно­си­ла­ся вже на локоть по­над зем­лею. Бу­дов­ни­чий наг­ля­дав за ро­бо­тою, а в пер­ших днях і сам Ле­он ці­ли­ми днями тут про­сид­жу­вав, ни­па­ючи в кож­дий кут і всіх по­ну­ку­ючи до пос­пі­ху. Але се не­дов­го три­ва­ло. Якесь наг­ле ді­ло пок­ли­ка­ло Ле­она до Від­ня, а хоть без нього ро­бо­та й не йшла по­вільні­ше, то пре­цінь ро­біт­ни­ки якось лег­ше ві­дотх­ну­ли, не ви­дя­чи над со­бою тої віч­ної змо­ри.

Одного ра­на, ще пе­ред шос­тою го­ди­ною, кілька ро­біт­ни­ків си­ді­ло на ди­ли­нах та ка­мін­ні, жду­чи, аж за­ка­ла­та­ють до ро­бо­ти. Во­ни гу­то­ри­ли о тім, о сім, по­ки про­чі ро­біт­ни­ки схо­ди­ли­ся. Ось прий­шов і бу­дов­ни­чий, ог­ля­нув­ся дов­ко­ла і ост­ро крик­нув:

- А що, всі ви ту?

- Всі,- від­по­вів май­стер му­лярський.

- Зачинати ро­бо­ту!

Один ро­біт­ник за­ка­ла­тав. Зво­рух­ну­лось усе на пла­цу. Му­ля­ри плю­ва­ли в ру­ки і бра­ли від­так ос­кар­ди, кельні та мо­лот­ки; хлоп­ці та дів­ча­та, на­ня­ті до но­шен­ня цег­ли, стог­ну­чи зги­на­ли пле­чі і нак­ла­да­ли на се­бе де­рев’яний при­лад до но­шен­ня цег­ли, вти­ка­ючи два дов­гі кіл­ки по обох бо­ках шиї, не­мов у яр­мо; тес­лі по­ма­ху­ва­ли блис­ку­чи­ми то­по­ра­ми; тра­чі ліз­ли на ко­бильни­ці; ве­ли­ка ма­ши­на людської ро­бу­чої си­ли зо скри­пом, стог­нан­ням та зіт­хан­ням по­ча­ла вхо­ди­ти в рух.

Втім, ули­цею від рин­ку на­дій­шов ще один ро­біт­ник, ску­ле­ний, нуж­ден­ний, схо­ро­ва­ний, і за­вер­нув на плац бу­до­ви.

- Дай бо­же доб­рий день! - ска­зав він сла­бим го­ло­сом, ста­ючи близь май­ст­ра. Обізд­рів­ся май­стер, пог­ля­ну­ли й дру­гі му­ля­ри.

- То ти, Бе­не­дю? Ну, що ж ти, здо­ров уже?

- Та ні­би здо­ров,- від­ка­зав Бе­недьо.- Не­ма ко­ли сла­бу­ва­ти; ви­ди­те, ма­ти ста­ра, сла­ба, не їй ме­не за­хо­ди­ти!

- Ну, а змо­жеш же ти ро­би­ти, чо­ло­ві­че? - спи­тав май­стер.- Та­же ти виг­ля­даєш, як який не­біж­чик, ку­ди то­бі до ро­бо­ти!

- Га, що ді­яти,- від­по­вів Бе­недьо,- що змо­жу, то бу­ду ро­би­ти. А тро­ха роз­ма­ха­юся, то чень і сам поп­рав­лю­ся та ок­ріп­ну. А міс­це чень ту бу­де для ме­не?

- Та во­но би то… як же, бу­ти бу­де, рук тре­ба як­най­бі­л­ь­ше, бо пан ква­пить з бу­до­ва­ни­ям. Пі­ди та за­мельдуй­ся бу­дов­ни­чо­му та й ста­вай до ро­бо­ти.

Бенедьо по­ло­жив свій мі­шок з хлі­бом та му­лярським зна­ряд­дям на­бік і пі­шов шу­ка­ти бу­дов­ни­чо­го, щоб йо­му опо­віс­ти­ти­ся, що прий­шов на ро­бо­ту.

Пан бу­дов­ни­чий як­раз ла­яв яко­гось тес­лю за те, що нег­ла­д­ко об­ті­су­вав пла­тов, ко­ли Бе­недьо пі­дій­шов д’ньому з ка­пе­лю­хом в ру­ці.

- А ти що, чо­му не ро­биш, а во­ло­чиш­ся? - грим­нув бу­дов­ни­чий на Бе­не­дя, не піз­нав­ши йо­го зра­зу і ду­ма­ючи, що се кот­рий­сь із що­ден­них му­ля­рів прий­шов до нього з якою просьбою.

- Та я хо­чу ста­ти, лиш прий­шов па­ну бу­дов­ни­чо­му опо­віс­ти­ся, що я вже по­ду­жав і вий­шов на ро­бо­ту. Та й про­сив би-м виз­на­чи­ти ме­ні, де маю ста­ва­ти.

- Подужав? А, то ти ни­ні пер­ший раз?

- Ні, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го, я вже ту був на ро­бо­ті, ті­ль­ко що при зак­ла­ди­нах ме­не пі­дой­ма ска­лі­чи­ла.

- А, то ти? - скрик­нув бу­дов­ни­чий.- То ти то­ді на­ро­бив нам бі­ди, а те­пер ще сю­да лі­зеш?

- Та якої бі­ди, про­шу па­на бу­дов­ни­чо­го?

- Мовчи, дур­ню, ко­ли я го­во­рю! Впи­ваєсся, не всту­пив­ся на час, а ме­ні ганьба! Ско­ро що, за­раз усі до бу­дов­ни­чо­го: він ви­нен, не дбав на людське жит­тя, не вміє ка­мінь спус­ти­ти! Ні, до­сить уже то­го, я та­ких ро­біт­ни­ків не пот­ре­бую бі­льше!

- Я впив­ся? - скрик­нув зди­во­ва­ний Бе­недьо.- Па­ве бу­дов­ни­чий, я ще, від­ко­ли жию, не був п’яний… Хто вам то ска­зав?

- О, так, то­бі лиш по­вір, то ти го­тов при­ся­га­ти­ся, що й не знаєш, як виг­ля­дає го­рів­ка. Ні, пус­та твоя ро­бо­та - при­ся­гай­ся, як хоч, я те­бе на ро­бо­ту не прий­му!

- Але ж, па­не бу­дов­ни­чий, май­те бо­га в сер­ці! Що я вам ви­нен! Я ту своє здо­ров’я стра­тив, лед­ве тро­ха ви­ду­жав, а як ви мя те­пер на­же­не­те, то де я со­бі за­роб­лю, хто мя при­й­ме?

- А най тя прий­має хто хо­че, ме­не то що об­хо­дить! Ме­ні пре­цінь вільно прий­ма­ти або не прий­ма­ти на ро­бо­ту, ко­го ме­ні по­до­баєсь!

- Але ж бо я ту вже прий­ня­тий,