Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

знак чо­ло­віцт­ва. Удар тра­фив Риф­ку стра­ше­н­но, і що во­на в тій хви­лі не зій­шла з ро­зу­му, се бу­ло лиш для то­го, що не мог­ла да­ти ві­ри сво­му не­щас­тю.

По виїзді Гер­ма­на во­на так і зас­ти­ла на своїй со­фі. Ні­які дум­ки не во­ру­ши­лись в її го­ло­ві, тільки сльози пли­ли. Весь світ щез для неї, світ­ло по­мерк­ло, лю­ди ви­мер­ли,- во­на чу­ла тільки ским’ячий, не­нас­тан­ний біль у сер­ці.

Нараз во­на зір­ва­лась і зад­ри­жа­ла ці­лим ті­лом. Що се та­ко­го? Що за шум, за стук, за го­вір до­ле­тів до неї? Во­на за­пер­ла в со­бі дух і прис­лу­ху­ва­лась. Го­вір при вхо­ді. Го­лос служ­ни­ці, кот­ра не­мов сва­риться з ки­мось, не пус­кає до по­кою. Дру­гий го­лос, різ­кий і гнів­ний, стук не­мов по­ва­ле­но­го на зем­лі чо­ло­ві­ка, тріск двер­ми, ту­піт кро­ків по по­ко­ях, ближ­че, чим­раз ближ­че…

- Ах, се він, се мій син, се мій Гот­ліб! - скрик­ну­ла Риф­ка і ки­ну­лась ід две­рям, на­зуст­річ. В тій хви­лі отво­ри­ли­ся две­рі, пхну­ті сильною ру­кою, і пе­ред нею став - за­чор­не­ний, в по­шар­па­них чор­них шма­тах вуг­ляр­чук.

Рифка ми­мо­во­лі скрик­ну­ла і пруд­ну­ла­ся взад. Вуг­ляр­чук гля­дів на неї гнів­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма, з кот­рих блис­ка­ла лю­тість і не­на­висть.

- А що, піз­наєш ме­не? - про­го­во­рив він різ­ко, і в тій хви­лі Риф­ка мов бе­зум­на ки­ну­ла­ся до нього, по­ча­ла стис­ка­ти і ці­лу­ва­ти йо­го ли­це, очі, ру­ки, пла­чу­чи й смі­ючись.

- Так се та­ки ти? То я не по­ми­ли­ла­ся! Бо­же, ти жиєш, ти здо­ров, а я вже ма­ло не вмер­ла! Си­ноч­ку мій! Ко­ха­ний мій, ти жи­вий, жи­вий!..

Викрикам не бу­ло кін­ця. Риф­ка по­тяг­ла вуг­ляр­чу­ка на со­фу і не ви­пус­ка­ла з об­нять, по­ки він сам не вир­вав­ся. По­пе­ред всього, чу­ючи кро­ки над­хо­дя­чої служ­ни­ці, він замк­нув две­рі і, обер­та­ючи­ся до ма­те­рі, ска­зав:

- Накажи тій прок­ля­тій мал­пі, най си йде до чор­та, бо їй ро­зіб’ю її пус­тий че­реп, як ми сей­час від­си не всту­питься!

Рифка, пос­луш­на си­но­ві, на­ка­за­ла крізь замк­не­ні две­рі служ­ни­ці, щоб іш­ла до кух­ні і не ви­хо­ди­ла, аж її зак­ли­че, а від­так по­ча­ла знов об­ні­ма­ти і пес­ти­ти си­на, не зво­дя­чи й на хви­лю очей з йо­го на­ду­то­го за­мур­за­но­го ли­ця.

- Мій си­ноч­ку,- по­ча­ла во­на,- що се з то­бою? Що ти зро­бив?

І во­на по­ча­ла об­зи­ра­ти йо­го з ви­ра­зом без­ко­неч­но­го жа­лю, не­мов ся вбо­га одіж бу­ла смер­тельною ра­ною на йо­го ті­лі.

- Ага, а ви ду­ма­ли, що я так і до смер­ті бу­ду тер­пі­ти у то­го прок­ля­то­го куп­ця! - крик­нув Гот­ліб, ту­па­ючи зо злос­ті но­га­ми і ви­ри­ва­ючись з об­нять ма­те­рі.- Ви га­да­ли, що я не пос­мію ма­ти свою во­лю! Га!

- Але ж, зо­ло­то моє, хто так га­дав! - скрик­ну­ла Риф­ка.- То хі­ба той не­люд, твій отець, так га­дав!

- А ти ні?

- Я? Гос­по­ди! Си­ноч­ку, я би кро­ві своєї не жа­лу­ва­ла для те­бе. Кілько я на­го­во­ри­ла­ся йо­му…

- А він ку­ди поїхав? - пе­рер­вав їй Гот­ліб.

- Та до Льво­ва, шу­ка­ти за то­бою.

- А, так,- ска­зав Гот­ліб з ус­мі­хом вдо­во­лен­ня,- то най же си шу­кає!

- Але як же ти при­був сю­да, люб­чи­ку?

- Як? Не ви­диш? З вуг­ля­ра­ми, що вер­та­ли зо Льво­ва.

- Бідна моя ди­ти­ноч­ко! - скрик­ну­ла Риф­ка.- Та й ти з ни­ми їхав ці­лу до­ро­гу! То ти му­сив наз­на­ти­ся бі­ди, гос­по­ди! Але швид­ко, скинь то­то пас­кудст­во з се­бе; я ка­жу при­нес­ти во­ди, об­мий­ся, пе­ре­бе­ри­ся!.. Я вже те­бе не пу­щу, не поз­во­лю, що­би той не­люд віз тя на­зад,- ні, ні­ку­ди! Ски­дай, люб­чи­ку, то­ту не­чисть, ски­дай, я за­раз пі­ду най­ти для те­бе чис­те шмат­тя. А ти го­ло­ден, прав­да?.. По­че­кай, я зак­ли­чу служ­ни­цю…

І во­на вста­ла, щоб задз­во­ни­ти. Але Гот­ліб си­ло­міць зат­ри­мав її.

- Дай спо­кій, не тре­ба,- ска­зав він ко­рот­ко.

- Але чо­му ж, си­ноч­ку? Та чень же так не бу­деш…

- Ага, ти га­да­ла,- ска­зав Гот­ліб, ста­ючи пе­ред нею,- що я на то тілько вир­вав­ся зо Льво­ва в тих ла­хах, на то тілько плів­ся з вуг­ля­ра­ми п’ятнад­цять миль, що­би, ско­ро сю­да, знов да­ти­ся вам в ру­ки, да­ти­ся за­пер­ти в яку там кліт­ку та ще на до­да­ток слу­ха­ти ваш крик та ва­ші на­уки? О, не бу­де то­го!

- Але ж, син­ку,- скрик­ну­ла, блі­ді­ючи і дри­жа­чи з три­во­ги, Риф­ка,- що ж ти хо­чеш ро­би­ти? Не бій­ся, ту до­ма я за те­бе стою, ніх­то то­бі ні­чо­го но вдіє!

- Не пот­ре­бую тво­го сто­ян­ня, я со­бі сам за се­бе пос­тою!

- Але що ж ти бу­деш ді­яти?

- Буду со­бі жи­ти, як сам за­хо­чу, без ва­шої опі­ки!

- Господи, та­же я ти не бо­ро­ню й до­ма жи­ти, як сам хо­чеш!

- Ага, не бо­ро­ниш! А най-но лиш де вий­ду, за­бав­лю­ся, за­раз пи­тан­ня, пла­чі, чорт знає що!.. Не пот­ре­бую то­го. А ще як він приїде,- о, то би я виг­рав!

Рифку щось не­мов за сер­це стис­ло на то­ті сло­ва. Во­на чу­ла, що син не лю­бить її, не тер­пить її пес­то­щів, і теє по­чут­тя на­ве­ло на неї страх, не­мов в тій хви­лі тра­ти­ла си­на дру­гий раз, і вже назав­сі­ди. Во­на нед­виж­но си­ді­ла на со­фі, не зво­дя­чи з нього очей, але не мог­ла й сло­ва ска­за­ти.

- Дай ми гро­шей, я со­бі пот­раф­лю сам жи­ти на свою ру­ку,- ска­зав Гот­ліб, нез­ва­жа­ючи на її чут­тя.

- Але де ж ти пі­деш?

- Тобі ні­чо до то­го. Я знаю, що ти би за­раз ска­за­ла йо­му, ско­ро приїде, а він би ка­зав ме­не шан­да­ра­ми при­вес­ти.

- Але ж бо­гом кле­ну­ся, що не ска­жу!

- Ну, то й я то­бі не ска­жу. На­що маєш зна­ти? Да­вай гро­ші!

Рифка вста­ла і отво­ри­ла бюр­ко, але гро­шей у неї не бу­ло ні­ко­ли мно­го. В бюр­ку най­шла тільки 50 ринських і по­да­ла їх мовч­ки Гот­лі­бо­ві.

- Та що то­го! - ска­зав він, обер­та­ючи в ру­ках банк­нот.- Жеб­ра­ко­ві яко­му даєш, чи що?

- Більше не маю, си­ноч­ку, по­ди­ви­ся сам.

Він за­зир­нув до бюр­ка, пе­ре­рив в нім усе, а, не най­шов­ши більше гро­шей, ска­зав: - Ну, най і так. За кілька день вис­та­рай­ся більше.

- То прий­деш? - спи­та­ла ма­ти ра­діс­но.

- Буду ви­ді­ти. Як йо­го не бу­де, то прий­ду, а ні, то приш­лю ко­го. Як по­ка­же від