Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

дов­го при­дав­ле­не чут­тя не мог­ли вка­за­ти їй дру­гої до­ро­ги для про­яв­лен­ня ма­те­ринської лю­бо­ві; во­на ні­ко­ли й не по­ду­ма­ла о ро­зум­нім ви­хо­ван­ні ди­ти­ни, не дба­ла ні про що, крім то­го, щоб спов­ни­ти кож­де її ба­жа­н­ня. Слу­ги бо­ялись ма­ло­го Гот­лі­ба, як ог­ню, бо він лю­бив ні з сього ні з то­го при­че­пи­тись і або роз­дер­ти оде­жи­ну, по­х­ля­па­ти, вдряп­ну­ти, вку­си­ти, або, ко­ли сього не міг зро­би­ти, по­чи­нав кри­ча­ти що­мо­ці, на крик при­бі­га­ла ма­ма, і бід­на лю­ди­на ма­лась то­ді ще гір­ше. Свар­ка і штов­хан­ці - то бу­ла ще най­мен­ша ка­ра, а то лу­ча­лось, що служ­ни­цю сей­час ви­го­ня­но зо служ­би. Гер­ман знов не лю­бив си­на, вже хоть би то­му, що і в ті рід­кі дні, ко­ли бу­вав до­ма, че­рез нього не мав ні­ко­ли су­по­кою. Ма­лий Гот­ліб зра­зу бо­яв­ся батька, але ко­ли кілька ра­зів ма­ти за нього зав­зя­то стя­ла­ся з віт­цем і отець ус­ту­пив, хло­пець своїм ди­тя­чим ню­хом про­чув, що й тут йо­му во­ля, бо ма­ти обо­ро­нить, і по­чав вис­ту­па­ти про­тив віт­ця чим­раз смі­лі­ше. Се лю­ти­ло Гер­ма­на, але по­за­як жін­ка у всім по­та­ку­ва­ла си­но­ві і го­то­ва бу­ла да­ти со­бі й око вий­ми­ти за нього, то він не міг на те ні­чо по­ра­ди­ти, і се ще під­но­си­ло йо­го не­охо­ту і до жін­ки, і до си­на. Роз­лад в ро­ди­ні ще збільшив­ся, ко­ли прий­шлось да­ти Гот­лі­ба до шко­ли. Ро­зу­міється, що кілька днів пе­ред за­пи­сом Риф­ка пла­ка­ла над своїм си­ном, не­мов то йо­го по­ве­дуть до різ­ни­ці; во­на роз­мов­ля­ла з ним, не­мов про­ща­ю­чись на­ві­ки, роз­по­ві­да­ла йо­му, які-то там ост­рі лю­ди, ті про­фе­со­ри, і на­пе­ред уже гро­зи­ла їм, ко­ли кот­рий по­ва­житься ткну­ти її зо­ло­то­го си­ноч­ка; во­на на­ка­зу­ва­ла йо­му, як ско­ро хто в шко­лі чим-не­будь об­ра­зить або пок­рив­дить йо­го, щоб за­раз по­жа­лу­вав­ся їй, а во­на по­ка­же про­фе­со­рам, як ма­ють з ним об­хо­ди­ти­ся. Од­ним сло­вом, Гот­ліб, не був­ши ще в шко­лі, мав до неї вже та­ку від­ра­зу, не­мов се якесь пек­ло, ви­най­де­не зли­ми людьми нав­мис­но на то, щоб му­чи­ти та­ких, як він, «зо­ло­тих си­ноч­ків».

Зато Гер­ман уда­рив­ся в дру­гий бік. Він пі­шов до рек­то­ра от­ців ва­си­лі­анів, кот­рі в Дро­го­би­чі дер­жа­ли то­ді оди­но­ку го­лов­ну шко­лу, і про­сив йо­го да­ва­ти по­зір на Гот­лі­ба, що­би вчив­ся і при­ви­кав до по­ряд­ку. Він роз­по­вів, що хло­пець роз­пе­ще­ний ма­мою і зоп­су­тий, і про­сив дер­жа­ти йо­го ост­ро, не ща­ди­ти грозьб а на­віть ка­ри і не зва­жа­ти на те, що мо­же го­во­ри­ти і ро­би­ти йо­го жін­ка. До­дав на­віть, що ко­ли б то­го бу­ло тре­ба, він ви­най­де для Гот­лі­ба ок­ре­му ква­ти­ру по­за до­мом, щоб усу­ну­ти йо­го з-під шкід­но­го впли­ву ма­те­рі. Отець-рек­тор не­ма­ло зди­ву­вав­ся та­кою бе­сі­дою Гер­ма­на, але швид­ко й сам по­ба­чив, що Гер­ман го­во­рив прав­ду. Гот­ліб не тільки зро­ду був ма­ло спо­сіб­ний до на­уки, але йо­го по­чат­ко­ве до­машнє ви­хо­ван­ня бу­ло та­ке по­га­не, що от­ці-про­фе­со­ри, пев­но, з ні­ким ще не ма­ли тілько гри­зо­ти, що з ним. Щох­ви­лі уче­ни­ки, то­ва­ри­ші Гот­лі­ба, при­бі­га­ли жа­лу­ва­ти­ся на нього: сьому він роз­дер книж­ку, дру­го­му під­бив око, третьому ви­ки­нув вік­ном шап­ку в мо­нас­тир­сь­кий го­род. Ко­ли хто в ко­ри­та­рях і в кла­сах ро­бив най­біль­ше кри­ку і сту­ку, то пев­но Гот­ліб. Ко­ли хто під час на­уки бур­чав або сту­ко­тів під лав­кою, то та­кож він. Ко­ли хто в ці­лім кла­сі смів сва­ри­ти­ся з про­фе­со­ром, вий­ти з го­ди­ни, ще й двер­ми грим­ну­ти, то та­кож він. Про­фе­со­ри зра­зу не зна­ли, що з ним ді­яти; во­ни день у день жа­лу­ва­ли­ся рек­то­ро­ві, рек­тор пи­сав до віт­ця, а отець від­пи­сав ко­рот­ке сло­во: бий­те. Від­то­ді по­си­па­лись на Гот­лі­ба ка­ри та бу­ки, ко­т­рі хоть про око тро­хи ні­би вти­ши­ли, скру­ши­ли йо­го кру­ті но­ро­ви, але до­ве­ли йо­го до скри­тос­ті і зав­зя­тої злос­ті і так до реш­ти зіп­су­ва­ли йо­го мо­ральну іс­то­ту. Лед­ве в се­ми чи восьми лі­тах Гот­ліб скін­чив чо­ти­рик­ла­со­ву нор­мальну шко­лу і, приби­тий мо­рально, не­роз­ви­не­дий ду­хов­но, з безг­ра­нич­ною від­ра­зою до на­уки і зліс­тю до лю­дей, а особ­ли­во до віт­ця, всту­пив в гім­на­зію. Але тут він в трьох ро­ках не скін­чив ще й дру­го­го кла­су, ко­ли по­га­ний і тем­ний слу­чай з віт­цем пе­рер­вав на­зав­сі­ди йо­го шкільну на­уку. 1

Але хто знає, чи ті лі­та не­щас­ли­вої шкільної на­уки не бу­ли тяж­чі і не­щас­ли­ві­ші для Риф­ки, ніж для са­мо­го Гот­лі­ба. Раз те, що шко­ла на більшу часть дня роз­лу­чу­ва­ла її з си­ном і че­рез те втру­чу­ва­ла її на­но­во в без­дон­ну про­пасть без­дій­ст­ва і ну­ди. А по­тім і те, що віч­ні жа­лі та пла­чі Гот­лі­ба ще більше лю­ти­ли й розд­раз­ню­ва­ли її. Зра­зу во­на, мов ра­не­на льви­ця, бі­га­ла день у день до от­ців ва­си­лі­анів, на­рі­ка­ла на несп­ра­вед­ли­вість і нес­по­сіб­ність учи­те­лів, кри­ча­ла і кля­ла, аж по­ки рек­тор не на­ганьбив її і не за­бо­ро­нив при­хо­ди­ти більше. Від­так за­ду­ма­ла бу­ла упер­ти­ся на тім, щоб ві­доб­ра­ти Гот­лі­ба від ва­си­лі­анів і да­ти до якої ін­шої шко­ли, але швид­ко роз­ду­ма­ла, що ін­шої шко­ли в Дро­го­би­чі не бу­ло, а да­ва­ти Гот­лі­ба до яко­го дру­го­го міс­та, між чу­жих лю­дей,- о тім во­на й по­мис­ли­ти не мог­ла без стра­ху. В тій без­ви­хід­ній мат­ні во­на дов­гий час би­ла­ся, мов ри­ба в са­ку, і не раз ці­ли­ми дня­ми си­ді­ла на со­фі, пла­чу­чи та ду­ма­ючи, що ось, мо­же, десь те­пер у шко­лі тяг­нуть її си­на, сі­па­ють, пок­ла­да­ють на лав­ку, б’ють,- а то­ді во­на го­лос­но прок­ли­на­ла і шко­лу, і на­уку, і чо­ло­ві­ка-ка­та, кот­рий нав­мис­но ви­най­шов та­ку му­ку для си­на і для неї. Ті ви­бу­хи чут­тя ста­ва­лись чим да­лі, тим час­ті­ші і до­ве­ли її вкін­ці до ненавис­ті про­тив усіх лю­дей, до яко­гось не­нас­тан­но­го розд­раз­нен­ня, го­то­во­го в кож­дій хви­лі ви­бух­ну­ти ди­ки­ми прок­лят­тя­ми. Те­пер уже Риф­ка й не по­ду­ма­ла йти в то­ва­рист­во або чим­не­будь роз­ри­ва­ти свою нудь; во­на, мов зак­ля­та, во­ло­чи­ла­ся по до­мі, і ніх­то із слуг без край­ньої пот­ре­би не смів ука­за­тись їй на очі. Той стан дій­шов до край­нос­ті, ко­ли Гер­ман два ро­ки тому на­раз від­віз Гот­лі­ба до Льво­ва і дав до куп­ця. Риф­ка зра­зу ду­рі­ла, рва­ла на со­бі во­лос­ся, бі­га­ла по по­ко­ях і кри­ча­ла за си­ном,- піз­ні­ше ус­по­ко­їлась тро­хи і дов­гі мі­ся­ці си­ді­ла день у день мовч­ки, мов ди­кий звір у кліт­ці. Са­мо­та і пус­то­та круг неї і в ній са­мій ста­ли ще страш­ні­ші,- на­віть чо­ло­вік бо­яв­ся прис­ту­па­ти до неї і ста­рав­ся ці­ли­ми дня­ми не бу­ва­ти до­ма. І се­ред усеї тої тьми в сер­ці Риф­ки го­рів лиш один огонь,- бе­зум­на, ска­за­ти б зві­ря­ча, лю­бов до Гот­лі­ба. Те­пер за­вис­на до­ля на­ва­жи­лась ви­дер­ти їй і сю пос­лід­ню опо­ру, за­тер­ти в її сер­ці і сей пос­лід­ній