Степан Іванович Наливайко - Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко

Мовить «Карна-парва» й про насельників Аратти:

«Там, де виходячи з гір, течуть п’ять річок, живуть бахліки, яких називають аратти»; «Ті землі зовуться Араттою, народ зоветься бахліки, васаті й сіндгу-сувіри»; «Місто зоветься Шакала, ріка, що тече з гір, — Апаґа, самі бахліки називаються джартіки».

Тож найперший висновок із процитованого той, що назвою Аратта означені низка племен Північно-Західної Індії — бахліки, васаті, сіндгу-сувіри, мадри та ін. Вони виступають у «Карна-парві» під загальною назвою аратти, араттаки, араттці або жителі Аратти. Оскільки до араттів віднесені й сіндгу-сувіри, уточнений ареал Аратти визначається як Пенджаб+Сінд. Нині Сінд — історико-географічна область і провінція на південному сході Пакистану, в басейні <43> нижнього Інду, корінні жителі якої — сіндги або сінди. Тож географічно назва Аратта покриває ареал колишньої Індської цивілізації на північному заході історичної Індії. Ця перша з відомих цивілізацій на теренах Індії (у межах до 1947 р.) виникла на початку ІІІ тис. до н.е. на берегах Інду, звідки й назви її — Індська цивілізація або Цивілізація долини Інду. Інші назви її — Хараппська культура чи просто Хараппа. Культура ця стала точкою відліку історії Індії, як точкою відліку для історії України стала Трипільська культура — Трипілля. Дехто вважає, що саме Індська цивілізація під назвою Аратта фігурує в шумерських епічних поемах ІІІ тис. до н.е. За античними джерелами, назва ця утримувалася аж до перших століть нової ери. Принаймні, «Перипл Еритрейського моря», який описує події І ст., згадує аратріїв, ототожнюваних з араттами Пенджабу (ИАМ, 252, 296).

«Карна-парва» містить і деякі етнографічні подробиці про араттців. Зокрема, що «…в багатолюдному місті Шакала кожної чотирнадцятої ночі темної половини місяця ракшаска (демониця) співає, б’ючи в барабан…», що «їдять бахліки з дерев’яного й глиняного посуду» тощо.

Та що найхарактерніше для «Карна-парви» — це різко негативне ставлення до Аратти і її насельників. Пасажі про них часто завершуються недвозначними висновками-порадами: «Бахліків, називаних араттами, мудрому варто уникати», «Нечестивих і безвірних бахліків слід всіляко уникати», «Не слід відвідувати ці країни, де понищена дгарма», «Не подобає арію лишатися в них навіть два дні» тощо (КП, 110–112).

Чим же Аратта заслужила такої неласки? Відразу слід відзначити істотну особливість: про неї розповідають виключно представники жрецтва — брахмани. Тож найперша думка, яка спадає, що причина такої нелюбові лежить саме в релігійній площині.

Найбільше брахманам дошкуляє те, що араттці полюбляють міцні напої з борошна й меляси, споживають коровину з часником і млинці з м’ясом, п’ють не тільки коров’яче молоко. Що захмелілі чоловіки й жінки у вінках танцюють і горлають сороміцьких пісень, що жінки, коли помре чоловік, не сумують, а танцюють на похороні, що релігійні обряди сповняє не жрець, а цар. І що вони не дотримуються закону-дгарми, що тут брахман стає воїном-кшатрієм, а вайш’я-землероб чи торговець — цирульником або, навпаки, цирульник стає вайш’єю чи й навіть брахманом. Із цього випливає ще один суттєвий висновок: араттці в домахабгаратські часи знали суспільний поділ <44> на чотири стани (неодмінна ознака праведності), а потім з якихось причин набули слави безвірних і нечестивих. «Невдячність, зазіхання на чуже, пиття хмільного, розпуста — немає такого беззаконня, яке не було б для них законом. Сором і ганьба араттакам, жителям П’ятиріччя!» — так підсумовує розповідь про Аратту і її насельників «Карна-парва» (КП, 111–113).

Творців «Махабгарати», теж брахманів, прикро вражає, що в Аратті танці — елемент поховальної обрядовості. І що в дні парванів (зміна місячних фаз) араттці влаштовують обрядовий «розгул», тоді як істинні арії відзначають ці календарні події постом і статевою повстримливістю.

Не схвалюють брахмани й того, що араттці споживають не тільки коров’яче, а й молоко інших свійських тварин і продукти з нього, що їдять вони з дерев’яних і глиняних мисок. У провину араттцям ставиться риса їхньої культури, природна для північан, але невластива для південців, жителів долини Ґанґи. Носії ведійсько-брахманської культури вживали здебільшого «разовий» посуд із пальмового листя. На північному ж заході Індії, де пальм немає, в ужитку був якраз дерев’яний і керамічний посуд.

Ворожість творців «Махабгарати» до племен Північно-Західної Індії виявляється не тільки в несхвалюванні їхніх звичаїв і трибу життя. Різко негативна роль в основному епічному сюжеті відводиться і правителям тутешніх царств. Відчутний насамперед той нюанс, що в називанні Сінду й Пенджабу Араттою важить не стільки географічна точність, скільки ствердження «нечистоти» областей, охоплених цією назвою.

Історично значущий і принцип розмежування різних племен, які зійшлися для битви на Курукшетрі, описаній у «Махабгараті». Битва ця, як на дослідників, відбиває багатовікове протистояння арійської, ведичної культури, племен і держав північної частини долини Ґанґи двом ворожим політичним силам: Сходу (Маґадга, Анґа) й Північному Заходу (Пенджаб, Сінд). Неприхильність до жителів Сінду й Пенджабу, як і взагалі до Північно-Західної Індії, почасти зрозуміла: серед них були шаки, явани, бахліки й тукхари. Тобто скіфи, греки, бактрійці й тохари, які ще з часів Олександра Македонського почергово підкоряли цей ареал своєму політичному й культурному впливу. Та аналіз етнографічних даних про людність Пенджабу й Сінду у розділах 27 і 30 «Карна-парви» спонукає гадати: культурна відчуженість північно-західного ареалу заклалася ще до появи тут чужоземних завойовників. <45> Провідна роль у культурі цих областей відводиться субстрату — «спадку Аратти», який деякі дослідники в історичній перспективі ототожнюють з цивілізацією долини Інду.

Дивує дослідників і те, що «варварським» і «нечистим» народом серед араттців виводяться й мадри, які в ряді давніх текстів виступають носіями арійської культури й ведійської мудрості. Як на дослідників, головна причина такої переміни в ставленні та, що мадри лишилися в Пенджабі, тоді як більшість індоарійських племен просунулася на схід, у долину Ґанґи. Тому в поведійський період Північно-Західна Індія розцінюється вже як «варварський», чужий культурно й ворожий політично регіон.

Не виключено, що етнокультурне й політичне протистояння ведійсько-ортодоксальних племен Мадг’ядеші (північна частина долини Ґанґи й прилеглі території) двом ворожим областям — Північному Заходу (Сінд, Пенджаб) та Південному Сходу (Маґадга, Анґа) якраз і склало історичне підгрунтя оповіді про велику битву «Махабгарати». Причиною відчуження Північно-Західної Індії могло бути й те,