Степан Іванович Наливайко - Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко

У цьому ж боспорському ареалі, як ми бачили, чимало й іншої «чорної» топонімії: Тмуторакань, Кімерія, Кімерик, Кімерійський Боспор, Сиваш, кімери-сівери й бусове врани з алуштинської долини в Криму. Та й саме Чорне мо<40>ре — то як Понт Аксинський («Негостинне море»), то як Понт Евксинський («Гостинне море») для греків. Хоча це тільки переосмислення греками незрозумілої для них давньої назви, яка насправді означала «Море Бика», а коли точніше — «Море Чорного Бика». Бо в основі назви — індоірансько-індоєвропейське укшан/ухшан «бик», те саме, що й у назві загальноскіфської святині Ексампай, назві Оксфорд, українському імені Оксен і прізвищі Оксюта.

Тож саме на ці факти слід найперше зважати. Тому цілком можливо, що Malo в Malorossa означає те саме, що й mela, melan, тобто «чорний». А rossa при нашому тлумаченні етноніма роси-руси як бичичі, туричі (ТРС, 28–38) означатиме «бик», «тур». Кримські таври — ті ж «туричі», «бичичі», назва таври, каже візантійський автор Іоан Цец, тотожна назві руси. Тобто й руси — «бичичі», «туричі». За Трубачовим, саме до Криму сходять найраніші (VI ст.) писемні фіксації назви русь — принаймні за 300 років до закликання варягів (ІА, 57). А тисячоліттям раніше (VI ст. до н.е.) «Книга Ієзекіїля», пророцька книга Біблії, згадує народ рош в етнічному контексті з кімерійцями і скіфами. Тобто в прив’язці до Давньої України.

У такому разі назва Malorossa означає «Чорнобиків», «Чорнотурів», вона структурно й значеннєво стає тотожною назвам Тмуторакань, Вороніж, Чернігів, Чорнобиль, Калатура, Калуш, Галич тощо. Тоді й етнонім малороси означатиме не «жителі Малої Русі», а чорнобичичі, чорнотуричі, чорнокоровичі (пор. Білокоровичі на Житомирщині).

За такого тлумачення назва Malorossa, схоже, знаходить у тому ж кримському ареалі своїх двійників. Це, зокрема, назва Кала-рас, що її О.Трубачов здогадно тлумачить «Чорна ріка». Насправді ж вона може означати Чорнобичка, бо Кала — «чорний» рясно відбите в українських назвах і прізвищах, а рас може споріднюватися з назвою Рось, за нами, Бик-ріка.

Іншу кримську назву, Калі-тіра (Calitera, Callitera, 1367) — назва Ялти на італійських картах і в документах, О.Трубачов теж здогадно тлумачить «Чорний берег» (ІА, 245). Проте Кала-тіра, певно, теж Кала-тура — «Чорний Бик-Тур», відбите в наших назвах (Калатура на Косівщині) і прізвищах (Калатур, Калатура). Тірас, давня назва Дністра, читається і Туріс — «Тур, Бик».

Тож назва Малоросса у такому разі стає в один ряд із назвами Тмуторакань, Кімерік, Чернігів, Вороніж, Чорнобиль, Калатура, Калуш, Галич — усі «Чорнобиків», «Чорнотурів». А етнонім малороси <41> — до ряду етнонімів кімери-сувіри-сівери, меланхлени, савдарати, галичани й бусове врани. Слова савдар, меланхлен, тмутор, сіявуш, калуш, калатур, калакур, черніг, черниш, малорос, чорнорус, чорнотур, засвідчені на теренах України, тотожні і структурно, і значеннєво. Різні лексично, вони всі означають чорний бик-тур. Тож виходить, що назва Малоросія насправді не Мала Русь і тим паче не Мала Росія, а Чорна Русь, Чорнорусь, Країна Чорного Бика-Тура, Край чорнобичичів-чорнотуричів. Malorossa, Меларусь на слов’янському грунті стало Малорусь, як ім’я Меланія з тим жеmelan «чорний» прибрало українського різновид у Маланка. Malorossa-Меларусь-Малорусь — значеннєвий двійник назв Кімерія, Сіверщина, Галичина.

Назва Кімерія-Сіверщина-Малорусь, тобто Чорнорусь, могла первісно означувати кімеро-чернігово-сіверські, древлянські й галицько-волинські землі, протиставлені в літописах Поляно-Руській землі, сприйманій як Біла Русь, тобто найбільш праведна й чеснотлива з-поміж інших. Назви малоруси — «чорнобичичі» й Малорусь — «Чорнорусь» на певному історичному відтинку і з цілком певних великодержавних міркувань зазнавали вмисного, цілеспрямованого й масованого наступу, що мав якомога затушувати, знецінити їх первісне значення і переосмислити до значення малороси й Малоросія, протиставного назвам великороси й Великоросія. Що якнайкраще лягало в концепцію безпідставного і штучного міфу про «старшого» й «меншого» брата. Хоча тут явне намагання поставити все з ніг на голову, бо насправді «старший брат» виявляється молодшим.

Отож малоруси-чорноруси — повнокровний і високостатусний етнонім, значеннєвий двійник етноніма кімери-сівери, який сходить до уявлень і реалій щонайменше кімерійсько-трипільських часів. <42>

Останнім часом, так би мовити, на слуху назва Аратта, яку відомий український археолог та історик Юрій Шилов активно вводить у науковий обіг, прикладаючи її до Трипільської культури (ПРУ, 37–54). Що, звісно, має як своїх прихильників, так і опонентів. А тим часом про Аратту пише VIII книга «Махабгарати» — «Карна-парва», яка виступає важливим історичним джерелом, подаючи <42> про неї цінний, промовистий і досить розлогий фактаж, проливаючи світло на цю загадкову країну та її не менш загадкову назву. А найголовніше, відповідає на питання: чи правомірно прикладати назву Аратта до Трипілля зокрема й Давньої України взагалі.

Тож «Карна-парва» (надто 30-й розділ) чимало розповідає про Аратту, насамперед визначає її географічні межі:

«Де стоять ліси з дерева пілу, де течуть п’ять річок: Шатадру, Віпаша, третя — Іраваті, Чандрабгага, Вітаста й народжують шосту — Сіндгу, там лежать землі, найменовані Аратта» (КП, 111).

Поза сумнівом, ідеться про Пенджаб, згадуваний у «Влесовій книзі» як Пандеб. Саме там течуть названі річки, притоки Інду (давня Сіндгу, Сінд), хоча сучасні назви їх дещо інші: Шатадру — Сатледж, Віпаша — Біас, Іраваті — Раві, Чандрабгаґа — Ченаб, Вітаста — Джелам. Деякі з них мають українські паралелі: назва Шатадру значеннєво тотожна назві Стоход, назву Чандрабгаґа творять річки Чандра й Бгаґа (хінді Бгаґ), а в Україні — Буг і Шандра (на Київщині), Шандрова, Шандриголова Шандровець (СГУ, 617–618). Насиченість Криму індоарійськими мовними реліктами дозволяє співвіднести назву Джелам з ручаєм Джальман біля Сімферополя (СГУ, 169). Боспорський напис ІІІ ст. із Сіндики (Таманський півострів) знає ім’я Іравадій (КБН, 766). Цей же напис містить і ім’я Ґосак, споріднене з іменем половецького князя — Ґзак (Кзак), українським прізвищем Козак (запорожці знали й ім’я Козак) і